Королівська дорога

— Клянемось.

Він голосно переказав зміст розмови.

Меойці поволі зводилися, зігнані зі своїх місць холодним білим світанком. Суцільний гурт з настанням ранку потроху розпадався. Кілька з них справляли нужду.

— Перкене, ти віриш клятві?

— Зачекай. Спочатку треба взяти набої, які лежать у старій кобурі — в першому візку під курткою... і ще мій кольт...

— Де він?

— Я не знаю... Десь між оцим місцем і хижею...

На щастя, він лежав на клаптику голої землі і Клод одразу знайшов його. Щойно він підняв зброю — доказ миру, — як з їхньої хижі вийшов одягнений Ха. Вони обоє пішли до візків. Ха вийняв кобуру і повернувся до Перкена.

— Як Грабо? — запитав той.

Бой розвів руками.

— Зараз спить...

Старці сиділи навпочіпки під черепом буйвола. Раб приніс їм глечики з трунком. Перкен підвівся і сперся на Клода, який занепокоєно розглядав його впалі і неголені щоки. Перкен зціпив зуби, щоб не скривитися від болю. Нахиливши бамбукову трубку, вождь пив. Перкен устав — всі глянули на нього.

— Що з тобою? — запитав Клод.

— Зачекай...

Це що — порушення клятви? Меойці нетерпляче чекали знаку вождя. Перкен підняв ліву руку, витяг кольт з кобури, сказав перекладачеві: «Дивіться на череп» і прицілився. Мушка тремтіла — давалися взнаки рана й лихоманка... Заважала й нічна роса... Пістолет був змащений... Всі вп’ялися очима у відполірований сонцем і мурахами череп. Перкен вистрелив — між рогами з’явилася кривава пляма, яка щораз більшала; витягнувшись, вона цівкою поповзла вниз і почала скапувати з носа. Вождь з острахом простягнув руку — червона крапля на якусь мить завмерла, потім упала на палець. Він одразу злизав її і сказав фразу, від котрої занепокоєні тубільці втупились у землю.

— Людська кров? — запитав перекладач.

— Так...

Клод сподівався, що Перкен пояснить, але він лише дивився на меойців. Якісь пониклі й напружені водночас, вони підходили все ближче; кидаючи погляд на череп, крадькома знову опускали очі. І були дуже занепокоєні. А пляма збільшувалась. Верхній її край засох, нижній, ще мокрий, криво сунувся вниз. Ця жива пляма з краями-лапами скидалася на величезну живу комаху і здавалася тавром на голубуватій кості буйволячого черепа.

Рукою, яку вождь підставив під скапуючі краплини крові, показав на бамбукову трубку — Перкен приклався до неї. Клод сподівався якогось раптового поклоніння. «Вони дуже природно сприймають надприродне, — мовив Перкен. — Вони дивляться на мене так, як білі на людину, що має якусь незвичайну рушницю. І так само бояться мене. Єдине, в чому ми можемо не сумніватися, — рисова клятва буде. — Клод також приклався до трубки. — А що все це означає? Замість кулі я набрав у гільзу своєї крові».

Вождь підвівся. Ха пішов запрягати буйволів, а Перкен і Клод повернулися в хижу, де вони залишили Грабо. Той, простягнувши руки, лежав у кутку. Спав. Перкен розбудив його і розповів про угоду з меойцями. Грабо сів, але чомусь мовчав.

— Я переконаний, що зараз вони не порушать рисову клятву, — мовив Перкен.

Грабо мовчки розтулив кулак. Клод відвів погляд убік — разом із візками наближалися Ха та їхній останній провідник. Ха, як завжди, швидко запряг буйволів. Такий перебіг подій та нічна трагедія приголомшили Клода, мов усвідомлення власної нікчемності. Під жердиною не було вже нікого, тільки скраю вищербленого черепа на сонці застигла крапля крові.

V

Провідник показав списом на таїландське село, яке виднілося на тлі джунглів метрів за триста внизу: кілька бананових дерев і солом’яні хижі, які завжди нагадували дерев’яних звірів. Аж до самого обрію тягнулися майже паралельні лінії пагорбів. Це був Таїланд. Провідник устромив у землю свій спис, щоб показати місце обміну.

— Добре місце, — мовив Клод. — Звідси добре видно всі стежки, які ведуть сюди.

Перкен, який лежав на опущеному дахові візка, наче на ношах, підвівся.

— Дурень нещасний. Якщо Таїланд захоче втрутитися, він це зробить і після обміну. Адже не так важко виявити сліди візків, які везуть глечики. Той, хто розвідає дорогу, потім приведе загін...

Меоєць далі тримав свій спис. Переконавшись, що білі нарешті зрозуміли його, він обернувся, поволі рушив назад, а потім побіг, мов переслідуваний звір. Вони вже не чули його ходи, але відчували його недалеку присутність. Він повернувся до свого дикого життя так, як шлюпка повертається до корабля.

Вони зосталися самі зі своїми візками, зі своїм камінням посеред цієї стежки, яка вела тільки в село. Під палючим сонцем виблискували солом’яні дахи тубільських хиж.