Читаем Королівська дорога полностью

Кілька жителів села розмовляли по-тайському. Перкен вибрав погоничів, і вони рушили далі, минаючи, як і в Камбоджі, села тубільців. Просувалися вони швидше, та з кожним днем нога Перкена розпухала сильніше, а коліно ставало червонішим. Він майже нічого не їв і вставав тільки при невідкладній потребі. На вечір температура підвищувалась. Нарешті перед ними виринули високі дзвіниці білої пагоди, цілком голубі у промінні яскравого тропічного сонця. То було перше велике таїландське містечко. Щойно вони поселилися в бунгало, як Ха відразу дізнався, що тут є молодий місцевий лікар, який навчається в Сінгапурі, а на канікулах живе в Бангкоці. Ще є проїздом лікар-англієць — пробуде тут два дні. «Зараз він обідає в китайця...» — мовив Ха. Клод побіг у китайський ресторан. В очі кинулись облізлі, зроблені з мат стіни з понаклеюваними великими рекламами сигарет, пляшки із содовою водою, зеленкуваті келихи. Спиною до нього сидів сивий чоловік, одягнений у білу полотняну сорочку.

— Ви — лікар?

Тримаючи паличками молоду квасолю, чоловік поволі обернувся. Його обличчя було майже таке ж біле, як і волосся. Якимсь вимученим й водночас покірним поглядом він глянув на Клода.

— Що сталося?

— Наша людина серйозно поранена. Рана загноїлася.

Літній чоловік нехотя знизав плечима і продовжував їсти. Через хвилину Клод відважився покласти на стіл руки. Лікар підвів на нього очі ще раз.

— Може, ви дасте мені доїсти?

Клод завагався. «Дати йому пару ляпасів?» — подумав. Але ж це був єдиний лікар-європеєць. Він сів за сусідній столик — якраз між чоловіком і дверима.

Нарешті лікар підвівся.

— Де ви його поклали? — А голос та обличчя промовляли: «Яку ви ще зробили дурницю?»

— В бунгало.

— Ходімо.

Вони йшли під нещадно спекотним сонцем, від якого ніде не сховатися...

Англієць зайшов у кімнату, сів на ліжку й розкрив свій ніж, аби розрізати холошу штанів, але нога вже так розпухла, що Перкен сам розрізав. Лікар безжально різав тканину з другого боку, проте, мацаючи, його пальці рухалися зовсім інакше — по-делікатному. Велика зморшкувата чорна рана, здавалось, не має нічого спільного зі страшенно розпухлим червоним коліном.

— Ви не можете зігнути ногу, так?

— Ні.

— Стріла з арбалета?

— Ні, я впав на бойову стрілу.

— Скільки минуло часу?

— П’ять днів.

— Кепсько...

— Стієнги ніколи не змащують вістря отрутою.

— Якби вістря мало отруту, ви померли б за годину. Але людина сама себе заражає. Для цього тубільці й придумали їх.

— Я намастив йодом... щоправда, не зразу...

— Для такої глибокої рани це все одно нічого не дало б.

Він делікатно мацав набрякле коліно.

— Затвердіння... Колінна чашечка рухається... Дайте термометр — тридцять вісім і вісім... Увечері температура, звичайно, підвищується. Ви майже нічого не їсте?

— Ні.

— Аж від стієнгів!..

Він знову знизав плечима, ніби замислився, потім, знову глянувши на Перкена, злісно запитав:

— Ви не можете триматися спокійно?

Перкен питально глянув на його бліде обличчя.

— Коли опіоман каже мені про спокій, то я завжди кажу йому прилягти. Якщо прийшла пора потягти люльку, йдіть закуріть і приходьте знову. Так буде краще.

— Я вас не питав...

— Ви чули про Перкена?

— Ну то й що?

— Це я. Так що майте це на увазі.

— Подумати, людина ще може мати спокій...

Він знову нагнувся над раною, розмірковуючи над чимось. «Дурниця, — пробурмотів він. — Дурниця...» Ледь помітна гидлива посмішка заграла на його опущених у кутках вустах. Зникнувши, посмішка з’явилася знову.

— Ви справді Перкен?

— Ні, я перський шах!

— Ви, мабуть, гадаєте, що робите в цій країні надзвичайно велику справу і замість того, щоб спокійно сидіти на одному місці, вештаєтесь, де треба й не треба.

— Чи ж я вас питаю, що мені краще робити?

Посмішка знову зникла.

— Отже, пане Перкен, слухайте уважно. У вас гнійний артрит. Не далі як за п’ятнадцять днів ви здохнете, мов худобина. І тут нічим не зарадиш. Ви розумієте? Нічим.

Першою думкою Перкена було відлупцювати його, але в голосі лікаря скорше відчувався жаль, аніж ворожість, тому він навіть не ворухнувся. Перкен, однак, відчув у ньому нехіть старого наркомана до активної діяльності...

— Треба, певно, пошукати серйознішого лікаря, — обізвався Клод.

— Ви не вірите мені?

Перкен замислився, потім проказав:

— Я ще не бачив його, а вже відчував, що буде саме так. Між смертю і мною існує давній зв’язок...

— Не розказуйте байок!

— ...А собі я вірю.

— Ви маєте рацію, бо вам більш нічого не залишається. Нічого. Закуріть собі — і ви матимете спокій, і ні про що не будете думати. Опіум якраз дуже доречний... Коли біль стане особливо нестерпним, зробіть собі укол... Я вам дам шприц. Ви не наркоман?

— Ні.

— От і добре. Якщо ж вам заманеться покласти край усьому, дозу треба збільшити втроє... Я залишу шприц боєві.

— Я вже не раз був поранений бойовими стрілами...

— Але не в коліно... Мікробні токсини, які накопичуються всередині, поволі отруюють вас.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века