Корпорація ідіотів

Я думав: якi молодцi запорожцi. Заклали цiлу алею героїв (як воно звучить, вiдчуваєте?), навiть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь рiчницi перемоги наших над нiмецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам'ять поколiнь i таке iнше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенiр, блiн. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський нiж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарiлку, завбiльшки як телевiзiйна супутникова антена з зображенням столицi? А от i нi. Не вгадали. Я розмiрковував так. Вiдкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансi нашої установи, потiм поговорив iз черговим, який сказав, щоб я пiшов за вiдомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керiвника. Тут було простiше, тому що я назвав iм'я нашого "Лаура Балаура". "Валерiй Леонiдович!" - ось що я йому сказав. Iнодi добре мати за керiвника таке вiдоме страховисько. Мене зустрiв черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нiчної появи. Iм'я Валерiя Леонiдовича йому нi про що не казало. Правильно, такi iмена бiльш вiдомi дрiбним керiвничкам, нiж рядовим робiтникам. Але тут я отримав, що хотiв. Чудовий маленький каштанчик. Менi здається, то була генiальна iдея. Вiд Києва - алеї героїв Запорiжжя - каштанчик. Втiлення символiзму.

Ще в машинi мене запитав заступник мiнiстра (якого мiнiстерства - невiдомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не вiдчував себе холопом настiльки, щоб усiх знати): "Ти вiд Валерiя? Ти щось придбав вiд нас алеї героїв?" Дожилися. Кожен заступник мiнiстра тепер буде менi тикати. Ох. "Купив", - сказав я, показуючи на пакунок, що лежить пiд моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофiка. "Що це?" Мабуть, не одному менi пакунок на це схожий. "Каштанчик". "Каштанчик? - посмiхається заступник мiнiстра. - Чудово. Просто чудово. Каштанчик". Заступник мiнiстра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пiзнiше, на годинку-другу, нiж сьома година ранку, життя б мене цiлком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. I вiдразу нашi носи тикають в запашнi хлiбини, такi твердi, що вiдразу зрозумiло: цi хлiбини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дiвчатка в червоних черевичках та квiтучих вiночках - мрiя схибнутої бджоли - щиро посмiхаються, вклоняються. Аякже - тримайсь, село, столиця припхалася. Дiвчатам довелося фарбуватися о шостiй ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми - козли. Iнакше кажучи: "Козли зi столицi - уклiн вам та паляниця!" Хтось iз них розсипав сiль. Довклонялася. От довiриш щось робити незграбнiй дурепi, матимеш потiм сварку. Розсипана сiль - до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втiм, сказати: "Куди сiль - туди сварки й бiль". Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гiрше не буде.

Маю ще чим iз вами подiлитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетенi з тiста колоски. Так от. Нiколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму життi з тестем, ми поперлись як видатнi бiзнесмени у складi урядової делегацiї до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й тi самi) паляницi. Я тодi не знав, що колоски роблять пiдступнi люди, тому вп'явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Пiсля дiвчат, солi та паляниць пiд закостюмленi руки нас хапає мiсцеве керiвництво (борони Боже, i ти, дiдьку, ав не хапай).

Це справжнє випробування. Вiд керiвництва смердить учорашньою горiлкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спiлкування? Керiвництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успiхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалiк можна помiтити плиту. Могильну, чи що воно? "Це - алея героїв", - гордо проголошує мiсцеве керiвництво. I я розумiю, що садити мiй каштанчик нема куди. Поки що це розумiю тiльки я. Та ще особа з протокольного вiддiлу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок вiдповiдали не вони. Протокольна особа теж мiжнародник.

I менi її, особу, шкода. Бо я вже обiзнаний iз клятими умовами працi мiжнародникiв.

Мiсцеве керiвництво тягне нас до плити. Ми стоїмо бiля неї, мнемося. Багато хто зрозумiв, що ми пролiтаємо зi столичним подарунком. Не цього вiд нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрiчку, в руки заступника мiнiстра якась спритна дiвчина вкладає ножицi. Заступник мiнiстра трохи розгублений, але наближається до стрiчки. Вiн розрiзає її, i вiдразу, наче оркестр, якому диригент вiдмахує, починає говорити пузате головне мiсцеве керiвництво.