Як же далі? Що буде з ним, коли він наважився так недоречно пожартувати з найкращим геологом країни? Що скаже бай Атанас, коли дізнається про цей випадок? А партійна організація? Як він з'явиться перед товаришами, якими очима дивитиметься на них?
І передчуваючи наслідки, ганьбу, він розпачливо подумав, як би це все було просто, коли б учора ввечері він мав здоровий розум і не накреслив під впливом якогось нервового розладу цей чудернацький ескіз.
Вперше в своєму житті Андрій відчув, що йому забракло повітря і щось стискає серце. На чолі в нього проступив холодний піт. Він випростався, добрів до вікна, ніби хворий, сперся на підвіконня і закрив очі.
Севастиця цього ранку пішла рано, а тому недокурки, викинуті Андрієм уночі, так і лежали на ще не підметених блискучих плитках. Це були недокурки простих цигарок третього сорту — він не мав нахилу до шику, не любив ароматного тютюну.
Як я вже розповів вам, ця історія розпочалася з дивного випадку. Якби Андрій взяв себе в руки (але хто на його місці міг би лишитися спокійним?), якби Андрій поборов своє заціпеніння й збентеження, то міг би помітити в купі різноманітного сміття один недокурок з золотим мундштуком. Як і звідки потрапив цей недокурок під вікно Андрія, коли, крім нього, більше ніхто не курив у цьому будинку?
Майте терпіння, — і вам все стане зрозуміло, я вам усе поясню. Хоч це і дуже цікаво, але не найголовніше, не найважливіше в моєму оповіданні. В основі цієї історії лежить прекрасний казковий смарагд, однак ви побачите, наскільки прекраснішим було прагнення оволодіти ним і наскільки чистіше й прекрасніше за нього почуття, що запалює на ці благородні вчинки.
…А недокурок з золотим мундштуком…
Та перш ніж продовжувати свою розповідь про цей недокурок, я поведу вас у село, щоб ближче познайомити з деякими іншими героями.
III
Я вас попередив ще на початку своєї розповіді, що беру участь у багатьох подіях, про які зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цієї історії, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, — адже ви знаєте, який я сухий і прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарію. А в цій науці, як вам відомо, нема нічого романтичного, і люди, що вивчають її, зовсім чужі всьому тому, що мої колеги-філологи називають «поезією душі».
Знаю, що деякі з вас скажуть: «Що ви говорите, шановний, адже ветеринарія дала суспільству чимало громадських і культурних діячів!». Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих винятків. Хоч я й писав колись вірші у прозі і перечитував не раз і не два «Страждання молодого Вертера», але в душі лишився такою ж сухою і дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповіданні другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не більше, ніж про інших героїв.
Отож, у той час я ще був учнем і готувався складати екзамени на атестат зрілості. Вчився в обласному місті, а літні канікули проводив на селі, де жили і працювали батькові родичі. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловіка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мій батько вдачею дуже відрізнявся від нього. Неговіркий, стриманий, суворий, він дуже рідко сміявся, хоч не був злим. Можливо, його професія — він працював прокурором в одній юридичній установі — привчила його триматися з людьми холодно і насторожено. А може, ця професія була йому не до душі, не знаю, але якось увечері я чув, що він скаржився матері. «Який я юрист, — казав він. — Ніякий! Я мурашці доріжку уступаю, за все своє життя курку не зарізав, а людей засуджую на смерть, наче я від них кращий». Він мав одну незвичайну пристрасть — збирати стародавні гроші та речі. Свої юридичні книги складав у комірчині, а книжкові шафи, етажерки і письмовий стіл заставив глиняними черепками, позеленілими від часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавніми срібними та мідними монетами.
Мій дядько був зовсім іншою людиною. Ніякі незгоди його не смутили, завжди він мав бадьорий і веселий вигляд.
На півночі до села підступали кілька рядів низьких і круглих гір, які поступово, хвилями спадали в рівнину, що розкинулась широко, скільки сягає око. Глибокі рови перерізали вшир і вздовж ці полисілі гори, вбираючи в себе дощову воду, і влітку сюди йшли на водопій і гуси, і свині, і навіть буйволи з кооперативної стайні.
Опівдні, в годину найбільшої спеки, розпочиналась справжня бійка за кожну калюжку, за кожне болото. Далі, по той бік гір, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманній далині з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мінився різними відтінками зелені, серед якої черепичні покрівлі хатинок червоніли, наче розквітлі маки. Все це перемагали золоті барви, — спокійне море нив та плантацій соняшників, що простяглось аж до обрію, яскраво-жовте біля підніжжя гір, янтарне — всередині і кольору стиглої айви — в оповитій серпанком далині.