Коштовний камінь

На заході і на півдні наше село оточувала низка горбів, покритих віковими дубовими та буковими лісами. Ліси починались тут же, в кінці верхньої вулиці, і хоч тут десятиліттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжні джунглі, легкопрохідні тільки в тих місцях, де крутились вузенькі лісові стежки, перетяті чагарниками і встелені густим шаром гнилого листя.

Серед тиші цього старого лісу повільно несла свої води спокійна річка, неширока і невузька. Вона чимдалі ширше розливала свої води між пологими берегами, — прозора, коли виходила на сонячні галявинки, чорна — в тінистих нетрях лісу.

Розповідали, що ночами в цих хащах звучали пташині голоси, які промовляли щось, ніби люди, і зловісно вили шакали; взимку блукали вовчі зграї; ранньої осені — великі дикі кабани перетинали ліс вздовж і впоперек і доходили аж до сіл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.

Я не ходив у глиб лісу, але знав, що там водяться різні звірі, бо шуба моєї тітки була на заячому хутрі, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в світлиці над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.

Треба мати на увазі, що, розповідаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив і сприймав в той час, коли мені було тільки вісімнадцять років і пішов дев'ятнадцятий. Тоді, не знаю чому, ліс нібито був якимсь більш таємничим і темнішим, річка — повноводішою і глибшою, виноград на виноградниках незрівнянно солодшим і смачнішим. Навіть дядькова хата здавалась мені більшою, а сад за нею — таким чудовим, що тепер навіть дивно: чи я став іншим, чи всі ці речі, які вабили мої очі, були такими ж насправді звичайними, дрібними й сірими, якими я бачу їх зараз.

Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, і мені завжди були чужі поетичні химери, але в ті роки я все-таки дуже любив увечері вилазити на якийсь горб за селом і звідти спостерігати захід сонця, наближення ночі, аж поки над головою не почнуть літати кажани, а на потемнілому небі не замерехтять незліченні золоті зірки.

Я стояв, дивився і нічого не думав — тільки радів. Це була дивна, тиха радість! Не знав, що мене більше радувало: золотий захід сонця і череди худоби, які повертались з пасовиська, чи далекі гори, що підняли свої фіолетові плечі в рожевому заході сонця, а може вози, повні пшениці, що з протяжним скрипом тяглися по битій дорозі недалеко від мене.

Хлопчиком я був таким же замкнутим і холодним. Бувало встану раненько, як тільки почую, що тітка вийшла в сіни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пічці вогонь, сяду на високому триногому стільці і, розкривши рота, дивлюсь на полум'я і стежу, щоб не википіло молоко в закуреному казанку.

Чудові були ті прохолодні синюваті ранки, в яких відчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла біля колодязя, і якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день відрі!

А тітка тимчасом поставить біля пічки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворі Шарко крутить хвостом і дружньо позирає на мене.

Та ось дядько, взувши сандалі на босу ногу, підперезавши тоненьким ремінцем полотняні штани і накинувши світлий піджак, вітається зі мною ласкавою, приємною посмішкою, знімає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горілки і одним духом випиває її. Потім відламує окраєць хліба, посипає сіллю і прожогом — надвір.

Трохи згодом я бачив його верхи на білій коняці, — він виїжджав з воріт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.

І день розпочинався.

Я беру якусь книжку, залізаю в один з плетених кошів біля комори, в яких ще лишилась торішня кукурудза, і витягуюсь на ковдрі, розстеленій на дошках. Книжка здебільшого так і лежить нерозкрита. Інколи прочитував одну-дві сторінки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням діло не йшло, думки розбігались, наче горобці.

Потім я йшов у поле. Цікаво, що весь час мене тягло в поле, а ліс аж ніяк не приваблював. Не любив лісу, — не був романтиком.

Я вглядався вдалину; наді мною пливла легенька біла хмаринка, ластівки, наче стріли, прорізали синяву неба. Всміхався хмаринці, махав рукою ластівкам, а душу сповнювала знову та ж радість, схожа на пісню — не сумну і не дуже веселу, але хорошу, наче її співав пташиний хор.