Коштовний камінь

Так йшли годину, дві. Почало смеркатись, надходила ніч, а попереду ніякого села не було видно. Теменужка перестала співати, Радан усе уповільнював кроки і зрештою зупинився.

— Я пропоную влаштувати бівуак, — сказав він. — Може, це неприємно, але зате розумно. Оскільки ми пішли навмання, то можемо наскочити на якийсь прикордонний пост. Якщо вже не опинились за кордоном.

Теменужка прикусила губу, а я, не знати навіщо, присів і почав зав'язувати шнурок на черевику.

— Завтра я вилізу на якесь високе дерево і розберусь, де ми знаходимось, — сказав Радан. — Зараз треба тільки більше витримки і впевненості.

— Та що ж це?.. — обізвалась Теменужка і зразу ж замовкла. Вона, певно, хотіла щось сказати, але голос їй урвався. Мені здалося, що її душать сльози, і хотів був уже просити пробачення й вилаяти себе останніми словами.

— Нема нічого страшного, — заспокійливо заговорив Радан. — У Теменужки є з собою ковдра й пальто. Назбираємо листя і зробимо їй постіль. А ми запалимо багаття і будемо цілу ніч вартувати біля нього.

— Гаразд, — промовив я, — будемо вартувати.

— А якщо на нас нападе якийсь звір? — злякано спитала Теменужка.

— Які там звірі! — розсміявся Радан. — Я чув, що тут трапляються тільки шакали та дикі кабани. Це не так уже небезпечно. До того ж я маю зброю! Глянь!

Він витяг з куртки довгий, трохи вигнутий мисливський ніж.

— Це не дуже певна зброя, — зауважив я.

— Так, — сказав він. — Якщо вона в таких чорнильних ручках, як твої. А подивись, яка це зброя в моїх руках.

Він відступив на кілька кроків назад, взяв ніж за колодочку, націлився в тоненьке деревце і кинув. Сталеве лезо просвистіло в повітрі.

— Йдіть подивіться, — підвів нас Радан до деревця.

Ніж встромився глибоко — більш як на два сантиметри — у надтріснуту кору.

— Здорово! — вигукнула Теменужка. — Ти герой!

Я знизав плечима і глянув на небо, щоб дізнатися, чи буде дощ. Але нічого не побачив за густими кронами дерев. А втім, я й так знав, що нічого не побачу. Однак все ж подивився.

— А тепер, діти, треба вибрати підходяще місце для ночівлі, — сказав Радан, ховаючи ніж. — Якусь галявину — на ній можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!

Було ясно, що він бере ініціативу в свої руки і вважає себе керівником. Не варто було сперечатись. Час ішов.

Сяк-так, ковзаючись по опалому листю і спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укіс. Нагорі, дійсно, було щось подібне до галявинки — глухий куток завдовжки у двадцять кроків, закритий з трьох сторін стінами лісу. З одного боку він виходив до укосу, що спускався вниз майже стрімко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий бік, до якого вів схил, був відкритий, як вікно.

— Кращого не знайдеш! — радісно вигукнув Радан. — Хоч би як хотів!

Він не був сильним у вигадках, як приміром я, і мені було приємно, що він визнає свою слабість. Кінець кінцем у кожного є якесь слабке місце.

Назбирали листя, зробили Теменужці постіль. Потім запалили багаття і, лише коли язики полум'я піднялися угору, помітили, що спустилась похмура темна ніч.

Ми посідали біля вогню. У нас було дещо з харчів: хліб, сир, помідори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очі в Теменужки почали злипатися, повіки обважніли, і голова почала хилитись на груди.

— Лягай! — сказав їй Радан.

Вона всміхнулась і, потягнувшись, побажала нам доброї ночі. Вона сказала «добраніч» нам обом, але я почував, що вона дивиться тільки на нього. А може, мені це тільки здалося. Було темно і, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядіти.

Я наскуб папороті, постелив собі і ліг біля багаття.

— Ти можеш спати, — звернувся я до Радана. — Я ляжу, та навряд чи засну до півночі. У мене взагалі поганий сон.

Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, — через десять хвилин після того, як заявив, що не спатиму до півночі, — я вже спав, як мертвий.

А вночі трапилось от що.

Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гілок і ще якийсь час підтримував вогонь. Незабаром вітер розігнав хмари, і з-за лісу викотився великий повний місяць. Стало видно, наче на світанку. І Радан перестав підкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж він не хотів розбудити нас. йому стало холодно сидіти в самій сорочці, і він почав ходити туди й назад по галявині, потираючи руки, щоб зігрітись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Він ліг на живіт і поповз. Біля самої ущелини він притримався за кущ глоду і глянув униз.