Коштовний камінь

— Зараз скажу, — він подав Теменужці скибку хліба з куском сиру зверху і таку ж порцію дав і мені. — Скажу, — повторив він, зав'язуючи ранець. — По-перше, ти не з тих, хто переслідує бандитів. Ця робота тобі не під силу. Ти мила книжна душенька і надто тендітний для такого небезпечного полювання.

Він сказав саме так: «мила книжна душенька». І більше того — надто слабкий для такого небезпечного полювання. Я не знав точного значення слова «тендітний», але інстинктивно відчув, що цей епітет не личить чоловікові. Ясно, що мені треба було тут же розсердитись, схопити ранець і піти, навіть не попрощавшись з цим зухвальцем, моїм однокласником і товаришем. Ми з ним, як я вам уже казав, сиділи за однією партою. Але я знав, що в нього романтична душа, а такі люди не можуть відповідати за свої слова. Тому не схопив рюкзак і не пішов. Тільки зробив вигляд, що ображений. І нічого більше.

— По-друге, — вів далі Радан, — погода суха, і ніяких слідів на землі не лишається. По-третє, — хіба ти впевнений, що вони бандити? А може, вони шукачі скарбів? Або мисливці?

— Краще все-таки піти в печеру за сталактитами, — сказала Теменужка і, лукаво глянувши на мене, додала: — Нічого, що вони з кальцію-карбонату. Я знаю, що вони красиві.

— Слухайте, діти, — втрутився Радан. — Зараз ми не будемо переливати з пустого в порожнє, не підемо по сталактити. Я залізу он на те дерево — бачите? Найвище. Спершу розберусь, де ми, а потім пропоную зробити так. По-перше, треба піти в село Цвят. По-друге, — повідомити в міліцію про цих двох. Теменужка з нами може не ходити. Якщо знайдемо сталактити, я їй цілий кошик наламаю.

Те, що він відмовився від товариства Теменужки і віддав перевагу мені, загоїло тяжку образу, повернуло мені хороший настрій, і я посміхнувся спокійною посмішкою мудреця.

— Ти повинна бути розсудливою, Теменужко, — порадив я. — Ходити по темних нерозвіданих печерах не дуже личить такій дівчині, як ти. Це чоловіча робота.

Вона тільки зиркнула на мене, і я побачив, як у її зіницях блиснули вогники. Може, то були глузливі вогники, — хто знає? І сказала:

— Поки ти доповзеш, я долечу, зрозумів?

Я зрозумів, що ці слова стосуються мене і за ними приховується якийсь глибокий зміст, але не став їх тлумачити, дівчата люблять говорити зайве.

— Ти без мене туди не підеш, — сказала вона Радану. — Ти мені повинен пообіцяти. Адже ж збирався йти в геологічну бригаду?

— Ага! — мугикнув Радан.

— йди куди хочеш, але туди без мене не підеш!

Хоч це й звучало як наказ, але інтонація була така, наче ніжне сердечне прохання. І, повірте, мені стало шкода, що цей наказ стосується Радана, а не мене. Такий наказ я з дорогою душею виконав би!

— Що робитиму, то моє діло! — знизав плечима Радан.

Справді, який непоправний романтик!

І так трапилось, що ми були за три кілометри від села Цвят. Якби напроти не було гори, ми ще вночі побачили б мерехтливі вогники крайніх хат.

— От бачте, — хвалився я. — Моя інтуїція мене ніколи не зраджує. Я маю безпомилкове чуття, коли десь подорожую. Може, провести вас через весь ліс із зав'язаними очима?

Теменужка пирхнула. У цю мить дятел постукав дзьобом по дереву, і саме через це, мабуть, вона засміялась, бо дивилась на нього, а не на мене.

Одна деталь: трохи лівіше від нашого горба ми запримітили невеличке джерело. Вода в ньому була така чиста і прозора, що ми не могли стриматись — пили, мало не захлинулись.

Згадуючи ті часи, я думаю: куди поділись молоді радості! Тепер підеш на екскурсію, вип'єш гірської джерельної води, а такої радості, як колись, немає… Невже підземні джерела стали гіршими?

За півтори години ми добрались до села Цвят. Теменужка пішла до своєї тітки, а ми з Раданом — прямо в сільраду.

В сільраді знайшли тільки одного чоловіка, та й той, як видно, тільки прокинувся, бо довго дивився на нас і розглядав блукаючими пустими очима.

— Шукаю начальника відділення, — пояснив Радан.

— Шукай його в селі Рашковім, у тестя, — відповів, позіхаючи, заспаний чоловік. — У тестя, — повторив він і додав: — У відпустці чоловік. Для чого він вам потрібний?

— А ви хто такий? — спитав Радан.

— Тошо, але і його нема.

Ми перезирнулись і помовчали.

— А ви хто такий? — спитав Радан.

— А ти хто такий? — скипів чоловік. Він уже зовсім прокинувся. — Ану, покажи свої документи. І ти теж! — звернувся він до мене. Згодом, коли він довідався, чий я племінник (мого дядька знав увесь район), усе пішло, як по маслу. Усі працівники сільради, сказав він, разом з головою рано-вранці пішли туди, де садівники збиралися спорудити невелике водоймище. Міліціонер Тошо теж поплентався з ними, ніби без нього не можна було обійтися. А ми тут чого шукаємо?

— А ви хто? — спокійно спитав Радан.

Чоловік мало не підскочив з кованого стільця, і мене дуже здивувало, що він стримався:

— А! Трясця твоїй матері! — вдарив він кулаком по столу. — Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовіреніша особа, от. Кажи тепер, чого тобі треба?

Ми знову перезирнулись. За спиною чоловіка стояв квадратний залізний сейф, і це чомусь викликало особливе довір'я до касира.