Коштовний камінь

В жовтуватому світлі факелів ми побачили ледь помітну купку чорного попелу, а трохи далі — недокурок цигарки з золотим мундштуком.

— Один з тих двох чоловіків, яких ти бачив уночі, приходив сюди, — сказала Теменужка. — Це той, хто курить дорогі цигарки.

— Можливо, що й обоє приходили, — відповів Радан. Він підняв золотий недокурок і сховав його в кишеню. — Але залишив слід тільки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.

— Велике діло! — сказав я. — Ішли перевіряти місцевість ті двоє людей, про яких говорив касир. На цьому місці вони зупинились, і один викурив цигарку, потім повернулися. Що ж тут такого незвичайного?

— Нічого незвичайного нема, — сказав Радан. — Вони зробили Дірку в скелі, а може, скористались тією щілиною, що вже була, поклали динаміт, детонатор і підпалили гніт. Ось попіл. Він просипався на цей камінь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився від сандалі легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бікфордового шнура, а мій батько-шахтар заставляв мене підпалювати його в нових шахтах рудника «Чорне море». Отже, запалений гніт горів до певного місця, а потім погас. Чому? На мою думку, є дві можливості: або селітра в шнурі стала вогкою — бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), і детонатор не загорівся. Якби він загорівся, то цієї галереї уже б не було. І, можливо, — на віки вічні.

— Нічого не розумію, — сказав я. — Навіщо тим двом чоловікам руйнувати цю стару шахту.

— Насамперед я маю сумнів, чи справді люди, яких я бачив уночі — саме ті, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна — завалити шахту. Це ясно, як день.

Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелів почав бліднути.

— Треба повертатись, — сказав Радан.

— Те ж саме і я хотіла запропонувати, — призналась засмучено Теменужка.

Глянув на неї, — обличчя її було сіре, як каміння, що лежало навколо нас. «Певно, від поганого повітря», подумав я.

Коли ми вилізали з ями, то тут зустрілись з Андрієм, як кажуть, віч-на-віч.

Зрозуміло, я тоді не знав, що його звуть Андрієм, та й взагалі нічого не знав про нього, оскільки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповідачем, то почав би розповідь саме звідси. Письменники так звичайно і роблять: починають розповідь, насамперед виконавши найважливіше — зібравши разом і описавши всіх героїв та влаштувавши їм зустріч. Оповідання від цього стає цікавішим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного інституту і, на жаль, не дуже знаю літературні прийоми. Вірніше, зовсім не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослідовність: зав'язка оповідання, тобто зустріч двох головних героїв, відбулась в кінці, замість того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого розділу. Я пізно догадався про це важливе правило. Але ви не гнівайтесь на мене. Коли зустрінемося вдруге, я розповім вам іншу історійку, — і тоді герої познайомляться ще на першій сторінці і, очевидно, усміхнуться один одному.

Хто був більше зляканий — ми чи Андрій — не можу сказати. І потім, не знаю, що ми говорили один одному, які були наші перші слова? Пам'ятаю тільки, що він дав Теменужці свою пляшку і порадив їй ковтнути води. Потім і я випив трохи, це теж пригадую, — мабуть, дуже мучила спрага.

Сіли недалеко від ями. Андрій витяг коробку з цигарками і закурив. Цигарки були дешеві. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.

— Куди ви йшли? — запитав Радан.

— На те місце, звідки ви йдете, — посміхнувся до нього Андрій.

Посмішка була така лагідна, щира І добродушна, що ми зразу ж відчули до нього симпатію.

— А раніше коли ви приходили на це місце? — продовжував розпитувати Радан.

— Торік, — відповів Андрій.

— А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?

Андрій якусь мить дивився на нього і знову всміхнувся. На цей раз посмішка була трохи сумна.

— У нас, геологів, «випадковість» має відносний характер, — сказав він.

— А ви хіба геолог? — радісно спитала Теменужка. — 3 бригади?

— Так, з бригади, — кивнув їй Андрій.

Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лікоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, він був жахливим скептиком.

Андрій підвівся.

Нас із Раданом вважали високими хлопцями, та він був принаймні на голову вищий за нас.

— Який ви здоровань, — засміялась Теменужка.

Він почав шукати щось у кишенях і, знайшовши дві карамельки, дав їй. Дівчина не заслуговувала такої уваги. Ви ж згодні, правда? Вона назвала його «здорованем».

— А ви куди дійшли? Напевно, до озера?

— Озера? — вигукнули ми майже одночасно. — До якого озера?

— А я думав, що ви хоробріші! — засміявся Андрій. — Як побачив вас такими блідо-жовтими, особливо дівчину, сказав собі: ці друзі не менш як півдня провели під землею. А ви навіть озера не бачили. Шкода! Не роздивились найкрасивішого.

— Ми дійшли до першого повороту й повернулись, — сказав Радан. Помовчавши, він додав: — Ви вже були там, то для чого знову йдете? Заради цього озера?