Ковчег Всесвіту

І тут Прокіп згадав про кораблі загадкових істот, яких Іван Кривошеєв так упевнено називав друзями. Згадалося все, що йому розповідав Ендрю. Передчуття чогось величного й незбагненного витіснило все особисте — він весь перетворився на увагу. Згодом він уже знав відстань до кораблів і швидкість їхнього зближення з Космічною Академією. Виходило, що простим оком їх можна буде побачити днів через п’ять, а за тиждень вони засяють на небосхилі всіма своїми ілюмінаторами.

Він розгубився: кому належало доповісти раніше — Лі Чуню чи Кривошеєву? За службовим обов’язком, безумовно, він мусив негайно відрапортувати Лі Чуню, а той відрапортує Президентові. Так велить Статут Космічної Академії. Але Прокіп уже почав усвідомлювати закони таємного братства. Зрештою, він пообіцяв Ендрю і Кривошеєву оповістити їх раніше, ніж дізнається Президент.

Всі ці борсання у протиріччях могли б набрати болісної форми (таки ж Прокіп був неофітом і в науці, і в задумах братства), якби не сталася незвичайна подія, котра зняла конфлікт молодого вченого із самим собою. У сяйві прожекторів, що освітлювали кулясту поверхню астероїда, вельми контрастно випливла людська постать у скафандрі. Реактивні мінідвигуни спершу підняли її високо над планетою, а відтак помчали в напрямі телескопічної вежі.

Невдовзі Ендрю вилуплювався із скафандра, ніби метелик із кокона. Щоправда, на метелика він не схожий — більше скидався на ведмедя. Ось він уже сидить у робочому кріслі астронома, усміхнений і буцімто безтурботний. Складалося враження, що він видерся із катакомбів заради прогулянки в космосі — й тільки. Потягнувшись по-ведмежому, недбало кинув:

— А у тебе тут мешкання — люкс. Може, й вино знайдеться?

— Ні, немає, — знічено відповів Прокіп.

— Даремно. Міг би запозичити досвід у шефа. — Закінчивши оглядати внутрішнє обладнання телескопічної башти, сказав поважно, по-діловому: — Ми можемо розмовляти цілком вільно. Президентська мережа зовнішнього стеження тимчасово вийшла з ладу.

Його очі лукаво зблиснули, обличчя осяялося беззвучним сміхом. Лише зараз Прокіп помітив, що друг його дитинства володів тією чоловічою вродою, в яку закохуються не лише жінки.

— Хіба це можливо? — не без подиву запитав Прокіп.

— Коли треба — можливо. Хай потерпить Степан Макаров. Все одно ніхто її не відремонтує, окрім мене й Криво-шеєва. Між іншим, генетична комісія вже працює. Твою сестру вибракували.

Коли б у башті спалахнула блискавка, обличчя Прокопа не так би зблідло, як від страшної звістки, принесеної < Ендрю.

— Мотрю?! — мимоволі вирвався несамовитий крик із грудей астронома.

— Хіба у тебе є інша сестра?

— Хто ж це зробив? — метався Прокіп, часом від хвилювання злітаючи під металеву стелю башти. — Лятошинський про це знає?

— Хто-хто, а він цього не може не знати. Проте… Це людина безхребетна. Він робить щось добре лише тоді, коли це не загрожує його спокоєві. Але ти не хвилюйся — ніхто з них не помре. Вони житимуть, Прокопе!

Деякий час Прокіп нібито не помічав присутності Ендрю. Він знову наблизився до телескопа й відшукав дві зірки, котрі неухильно линули на зближення з Космічною Академією. Мабуть, йому хотілося, щоб вони вже перетворилися на кораблі синів Галактичної Матері, але то було бажання, що не узгоджувалося із законами фізики.

— Мотря ще вдома? — звернувся до Ендрю, хоч і розумів, що то було наївне запитання.

— Ні, їх одразу ж забрали. На цей раз не дотримувались конспірації. Всі вибракувані наперед знали, що їх чекає. Вибракували чотириста душ, здебільшого дівчат. Вони зараз, мабуть, у в’язниці. Звідти їх підійматимуть ліфтом догори й виштовхуватимуть у космос.

Прокіп поспіхом інформував Ендрю про кораблі таємничих рятівників, котрі наблизяться до Космічної Академії десь, мабуть, за тиждень. Астроном навіть запросив Ендрю до окуляра, але той, побачивши, в якому стані перебуває Прокіп, відмовився.

— Оце добра звістка! — радісно кинув він на прощання й одразу ж пірнув у скафандр. Через кілька хвилин постать велетня зникла за близьким видноколом. Прокіп розумів, що його друг і для виходу в космос, і для повернення в катакомби користувався таємними печерами.

Далі чергувати біля телескопа не було сенсу — астроном погнав башту до обсерваторії. Нічого не сказавши Лі Чуню, спустився на ферму, намагаючись застати вдома віце-президента.

Прокопові поталанило. Лятошинський запросив його до вітальні, яка була добре відома астрономові. Пейзажі Гелени, як і раніше, висіли на стінах, сама ж вона була відсут ня. Хлопець був задоволений з цього. Не хотілося йому бачити й пана Мірека, але ніхто, крім нього, не міг врятувати Мотрю.

— Я дуже радий, що ви до нас завітали, — сказав пан Мірек, запрошуючи астронома сідати. — У нас немає причин руйнувати дружбу.

— Не певен у цьому, — похмуро зауважив Прокіп.

— Ви чимось заклопотані? То кажіть, будь ласка. Зроблю все, що від мене залежить.

Іронічна посмішка скривила Прокопові вуста:

— Ви вже зробили те, що від вас залежало. Саме від вас, пане Лятошинський.