Ковчег Всесвіту

Вони з Лі Чунем завжди приятелювали, але останнім часом зустрічалися майже щодня. Вино на столі з’являлося не лише задля годиться. І саме це лякало Прокопа.

До подій, котрі радували молодого астронома, належало несподіване посадове підвищення Ендрю: Кривошеєв поселив його в академічному мешканні й видав спецліжко. Свої інженерні обов’язки Президент передав академікові Шарптону, а Ендрю зробив помічником академіка.

В такому рішенні для Прокопа не існувало жодної загадки. Шарптон, безумовно, з неба зірок не хапав, але довго працював помічником Кривошеєва і як технічний виконавець справу знав досконало. На його намагання створити якусь еклектичну релігію, де б він посідав становище верховного жерця, Кривошеєв дивився крізь пальці: Шарптона в цьому напрямі підштовхував Степан Макаров, а він був лишень покірною маріонеткою.

Тут-бо існувала поважна причина для поблажливості: якщо ставитись нетерпимо до вчених, котрі не спромоглися виявити непокору в довгі-предовгі часи Президента-деспо-та, тоді взагалі не залишиться академіків. Та все ж моральна неохайність Шарптона викликала настороженість: адже ж під його опікою опинилася нервова система колонії — її вуха й очі. Ось для чого потрібен був Ендрю.

Але що задумав Кривошеєв? Щоб про це дізнатися, читачеві належить зрозуміти психіку двох найстаріших членів Космічної Академії — Івана Кривошеєва й Лі Чуня. Згадаймо Біблію: в часи, коли на земній кулі розпочиналася нова цивілізація (старі віджили й загинули), Пантократор дарував патріархам по сімсот — вісімсот років життя. Причини, по суті, ті ж самі, що й тут, у Космічній Колонії: на плечі мудреців було покладено зв’язок часів. Та навіть Пантократор не міг зробити земну людину в повному розумінні безсмертною.

Можна подолати старіння людського тіла, але ж старіння душі не дано подолати нікому. Оце, власне, і є відповідь на те, що діялося з новим Президентом. Щодо Лі Чуня, то він уже давно жив за інерцією, на останніх духовних можливостях. Прокіп цього, звичайно, не розумів — гадав, що його шеф таким апатичним був завжди.

Коли Кривошеєв і Лі Чунь сходилися за квартою вина, починалися розмови, які міг втямити хіба що той, хто народився і виріс на далекій Землі. Але таких майже не залишилося в колонії. Старіння душі було тією неминучістю, яка одних виводила з ладу раніше, других пізніше. Дехто просто перестав користуватися спецліжком, інші знаходили ситуацію, котру можна було кваліфікувати як «нещасний випадок». Відбувалося це через тривалі проміжки часу — такі довгі, що попередня смерть «безсмертного» встигала стертися в пам’яті колоністів. До речі, чомусь ніхто не зважувався померти по-бунтарському, з протестом проти колишнього Президента-деспота. Через те відхід земних ветеранів, їхня заміна новими академіками, що народилися вже у космосі, відбувалися майже непомітно.

Саме це й обговорювали зараз Кривошеєв та Лі Чунь.

— Характер справжнього вченого не запрограмований природою на прояв відваги нижчого порядку, — переконано доводив Кривошеєв, який пив менше за Лі Чуня і майже не п’янів.

— Нижчий, вищий… Я цього не визнаю, — розмахував обома руками, наче прагнув злетіти, захмелілий Лі Чунь. — Просто є герої й боягузи.

При цьому на слові «герої» він тицьнув пальцем у груди Кривошеєва, а на слові «боягузи» постукав зігнутим пальцем по власному черепу.

Іван посміхаючись поклав руку на плече огрядному китайцеві:

— О-о! Приклад вельми характерний… Який із мене вчений? Вчений — то є ви, шановний колего. Ваша відвага — це вміння подивитися в обличчя Галактичної Монади. Все інше — суєта суєт. Ваші відкриття…

— Ніяких відкриттів! — незрозуміло чому вдарив кулаком по столу Лі Чунь. — Галактична Монада відкрилася сама. Просто ми проминули ту пилову хмару… Хмару, що ховала від земних людей центр Галактики… Мирон Грива — такого чули?..

— Чув. Від вас…

І раптом Лі Чунь з непослідовністю п’яного заговорив про інше:

— Чому президентський палац пустує? Сільвія та її подруги…

— Які там подруги? Навпаки!

— Все одно… Хіба це будувалося для шльондр?..

— Може, музей там закласти? — не до колеги, а сам до себе звернувся Кривошеєв.

Лі Чунь, похитуючись, почав порпатися в шухляді письмового стола. Нарешті те, що шукав, знайшлося: на столі перед Іваном залискотіли багатовіковою емаллю китайські ордени, якими так пишався великий астрофізик.

— Музей… Починай сьогодні. Н-на, візьми!..

— Пані Лятошинська пропонує перетворити президентський палац на дитячий санаторій.

— Музей!

Кривошеєв зняв окуляри — і його по-риб’ячому загострене обличчя виявилося безпорадним.

— Власне кажучи, там вистачить місця і для музею, і для дитячого санаторію.

Цією фразою підбивши підсумок розмови, Іван вивів Лі Чуня із-за столу й дбайливо, мов нянька дитину, вмостив старого на канапі.

Прокіп із великим смутком споглядав, як поволі тане, мов крига у весняній воді, життя двох близьких йому людей. Пригадував обеліск на Лемі, намагався увірвати гірку неминучість, але щоразу переконувався: це те, що йому не підвладне…