Козак Мамарига

Котигорошко й показав йому на свою ногу.

— Посидь тут, — каже гриф, — а я принесу цілющої води, щоб твою ногу загоїти.

Полетів гриф. По якійсь годині прилітає назад, приносить цілющу воду. Побризкали ногу тією водою, — вмить нога загоїлась і стала, як раніше була.

Сів Котигорошко на грифа знов, полетіли товаришів наздоганяти.

Летять, летять, от вже й до дому недалеко. Коли глянули згори, бачать: сидять під деревом Вернигора, Вернидуб та Крутивус з Оленкою, перепочивають.

Спустився тут гриф на землю трохи осторонь і каже:

— Іди до них, а я назад полечу до своїх пташенят!

І полетів. А Котигорошко до своїх товаришів попрямував.

Як побачили вони його, перелякалися вкрай, почали каятися та благати, щоб він їх за зраду не карав.

— Та вже нехай, — каже він, — не буду вас карати. Все ж таки допомогли ви мені сестру визволити.

Поділився він з ними золотом та самоцвітами і відпустив їх. А сам узяв сестру за руку і пішов з нею додому.

ІВАН — МУЖИЧИЙ СИН

Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір'ю його оженити.

А він і каже:

— Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить — на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.

Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:

— Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?

— Ні, — богатирі кажуть, — не знаємо ми, не чули про такого коня.

Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:

— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.

От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:

— Так і так, — каже, — якби такий молодець в нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.

А син його, хлопець молодий, і каже:

— Та я ж знаю, де такий кінь є!

— Сиди вже й мовчи, — каже батько, — як вийдеш за ворота, то тебе й діти б'ють, де вже тобі до такого коня підступитися!

А син усміхається:

— Та невже ж мені з малими дітьми зв'язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!

Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив — пригнув аж до землі, потім пустив.

А батько стоїть, омі витріщив — аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.

— Ну, синку, — каже, — тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.

От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?

— Я, — каже він, — Іван — мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.

Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван — мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але все ж наказав слугам привести його перед царські очі.

От цар і питає:

— Чи ти справді знаєш, де такий кінь є?

— Знаю, — Іван каже, — і дістати можу.

— А що ж тобі для цього треба?

— Треба мені коня хорошого та палицю добру.

— Ну, що ж, — цар каже, — іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.

Пішов Іван до табунщика, той каже:

— Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.

Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст — то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі.

Йде назад, дивиться — стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:

— Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто не допоможе.

От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:

— Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!

Повернувся Іван до царя.

Той питає:

— Що ж, так і не добрав коня?

— Нічого, — Іван каже, — завтра буде кінь.

Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне богатирським посвистом, от і прибігає до нього кінь. Прибіг і питає:

— Чого, хазяїне любий, бажаєш?

— Пора нам в путь-дорогу вирушати.

— Добре, — каже кінь.

Завів Іван коня у царську стайню, прив'язав, дав пшениці білоярої, а сам спати пішов.

Цар устав ранком, послав по Івана, питається:

— Може, хоч уві сні коня бачив?

Той каже:

— Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.

Вийшли, подивилися, цар аж здивувався,

що такий великий та добрий кінь.

— Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.

Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А він підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся — летить палиця назад… Він підставив мізинний палець — вона у друзки й розсипалась.

— Привезіть мені, — каже, — палицю на чотирьох парах волів, бо ця негожа.

Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує — палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець — вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.