Козак Мамарига

— Я, — каже, — Мороз.

Ідуть далі, а тут і третій дід. Теж до них пристає.

— Я, — каже, — «той, що море викосить і в копиці складе».

Четвертий, що зустрівся, назвався: «той, що їсть і не наїсться». П'ятий: «що п'є і не нап'ється». Шостий: «біжу й не набіжуся», сьомий: «на двадцять верст бачу», восьмий: «за двадцять верст бичем улучу». Отак набралося їх стілечки, та й ідуть усі разом до царя Ірода у його державство.

Побачив їх цар Ірод та й звелів випустити на них презлих собак, що кожна по дві голови має.

Біжать собаки — як хмара чорніє. Що тут робити?

— Та я ж тут, — каже перший дід, — я ж той, що може від собак оборонити!

Та як почав отих собак хапати — вибив усіх і на скирти постягав. Цар Ірод бачить — собаки не помогли, він і не став більше проти них нікого випускати, дав їм у двір. зайти. Зайшли вони у двір, а там посеред двору таке велике залізне склепіння. Вони під оте склепіння зайшли, а воно враз опустилося й замкнуло їх. Опинився Іван з усіма дідами нібито в такій залізній хаті. А цар Ірод наказав своїм слугам скласти хмиз навколо стін тої хати та й запалити його — щоб вони там попеклися.

Навалили вони гору хмизу під стіни й ну палити. Та як почало припікати, тут вже другий дід узявся за діло — як напустив морозу, аж іній на стінах став. Наказав Ірод слугам відкрити хату, щоб вугілля вигребти, аж дивиться — а вони там усі живі-здорові!.. Ще й кажуть:

— Що ж ти, царю, у таку холодну хату нас загнав? Ми ж мало не померли…

Бачить цар Ірод, що так просто не подолати Івана, вирішив схитрувати.

— Нічого я вам злого не зроблю, — каже, — задам тільки вам кілька задач. Як виконаєте, пущу живих, а не зробите — голови позрубую. От перша задача: за одну ніч море висушіть, пісок у купу складіть.

Ліг Іван спати, а той дід, що може море викосити, — викосив його за ніч та в копиці й поскладав. Прокинувся цар Ірод, глянув — нема води й краплі ніде… «Що за чудасія!» — думає та й задає другу задачу:

— Наготую я зараз обід, що й цілий світ нагодувати можна. Отже, коли ви самі його споживете, то пущу вас живих, а не зробите — голови позрубую.

«Хоч би рана моя швидше загоїлася, — думає Іван, — показав би я тобі, як з нас знущатися!»

А в Ірода була полонянка, така гарна дівчина, що й в світі другої такої нема, та ще й розумна та вміла. От вона і взялася Івана лікувати: знала різні цілющі трави та ліки.

Тим часом наварив цар Ірод обід, що й цілий світ можна нагодувати: стільки казанів, що й у дворі не вміщається, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали всі до столу. Іван журиться: «Ми ж і за три роки стільки не з'їмо». Аж тут як заходилися їсти та пити оті діди, що «їсть і не наїсться» та «п'є та не нап'ється», як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..

Дивується цар Ірод, каже:

— Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви — живі будете, а ні — голови з пліч…

Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що «біжить — не набіжиться», побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила — сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.

Жде Іван із своїми дідами — нема щось того, що побіг. Чути — вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема… Де ж він? Глянув тоді той, що «за двадцять верст бачу», і побачив — лежить той і спить. Кличе мерщій того, що «за двадцять верст бичем улучу». Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! — і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.

Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік — голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:

— Загоїлася вже твоя рана.

Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу — так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди.

Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум'я п'є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:

— Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим людям служити.

Попрощалися з Іваном та й пішли.

Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Зрадів цар, каже синові:

— Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.

— А чого ж там її шукати, — царевич каже, — коли ось дівчина передо мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти! З нею я й одружуся.

— Е, ні, — каже Іван, — ця дівчина — моя наречена. Вона мене врятувала, вилікувала, я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.

А ті два богатирі, що з Іваном їздили, стоять тут же та аж корчаться з заздрощів, що Іван — мужичий син без них і коня чарівного здобув, ще й дівчину-красуню. От вони й кажуть цареві: