Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Щоб ти в дорозі не журився, хлопче. А коли трапиться біда, співай. Хоч би що там сталося з тобою, ти співай. Скрізь тебе врятує пісня! — і очі в Мамая сяйнули синім, чортівським, а чи янгольським світлом.

— Я щось не дуже розумію, дядьку.

— Зрозумієш потім. А поки що… запам'ятай пораду, — і Козак Мамай одвернувся від парубка, бо в прискаленому оці заблисла сльоза.

— Чого це ви?

— Гаспидська люлька знов погасла, чортам її курити б!

— Люлька ж куриться…

— Комар потрапив в око! — і вуса Козакові заворушилися, немов од вітру. I він спинився, дожидаючи, поки наздоженуть їх Омелькові батько й сестра.

— Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… — і парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. — Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там…

— Що ж там! Немовби в Москівщині немає своїх небезпек! — сказав старий гончар.

— Та й у самій Москві ти ще перебідуєш — ой-ой-ой! — сумно посміхнувся Мамай. — I лиха набіжиш не раз…

— Уже в самій Москві? — здивувався Омелько.

— А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них — однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає — як, — бо царі, королі та гетьмани — хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі — всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик…

— Та й не звикну! Ні, ні!

— Доведеться звикати. Ти ж — посланець! I твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі.

— Звідки ж я знаю, що там належить!

— Ти ж при дворах бував!

— У Венеції, в Відні, в Варшаві…

— Дещо бачив? Отож! I ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але гречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. I ти цього не забувай, Омельку! I не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує…

— Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень?

— В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…

— Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — і Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.

Старий гончар сказав:

— Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хана, не до короля, а до царя московського! А тому…

—. До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу! А царі й султани — всі однакові!

— Побачимо, — сумно сказав Омелько.

— I цар московський? — стурбовано спитав старий гончар.

— Та що ж московський! — сердито сказав Мамай. — Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться…

— На те ж він і цар! — сказав Омелько.

— Однокрилові ж, — далі провадив Мамай, — московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! — і Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав…

… Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ.

… Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров'ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу вигнаних польських панів.

… Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів.

… Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами.

… Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння всіма багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, гадяцькі, миргородські чи переяславські — бояться являти ті грамоти міщанам, ремісникам, гречкосіям, чабанам, козацькій сіромі, яка здебільшого теж мала б іти в неволю, — бояться, бач, бо ще не мають сили, щоб самотужки знову вкинути в рабство ввесь український народ.