Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

… Як руський цар, людина розумна та обережна, не схотів посилати на Вкраїну руського війська, щоб допомогти старшині покріпачити простих людей, бо розумів, що українська чернь зненавидить за це Москву і москалів.

… Як гетьман Однокрил, так і не здобувши проти власного ж народу підтримки в московського царя, злигався нині з кримським Ханой, з польськими панами, з найманими німцями та уграми, щоб налигати-таки непокірний український народ, який ніколи не хтів над собою терпіти ніяких панів: ні своїх, ні чужих…

— … От я йому на все на те й розкрию очі, нашому православному цареві, — сказав Омелько.

— Гляди, щоб він сам їх тобі не закрив! — сердито сказала Лукія. — Де цар, там і страх!

— Побачимо, — посміхнувся Омелько…

Вони прощалися при виході з Долини, над Рубайлом.

Однокрилівці тут, як видно, ще не показувались, бо то ж була нелегка річ дістатися від південного виходу з Калинової Долини, де вороги вже встигли отаборитись, до цього, ще вільного, — нелегка річ, коли не сунути навпростець, понад Рубайлом-річкою, повз місто Мирослав, а кругом, поза мочарами й трясовинами, бо всюди ж там тяглись місця непроходимі, — тому-то ж гетьманці, з боєм ставши на тім боці, ще не встигли затулити й цього, вже єдиного тепер, виходу з оточеної Долини.

Мирославські вольнолюбці рили землю й тут, насипали вали, копали шанці, мудрували і так і сяк, як би найкраще оборонити від ворожої навали рідне місто, свої чудові гори й доли.

… Мамай і Глек з дочкою не спинялись надовго, щоб попрощатися з Омельком.

Обнялися, почоломкались.

Длятись було ніколи.

Скочивши на коня, взявши до себе за пазуху голуба, Омелько притьмом озирнувся до Прудивуса, що плентав позаду, змахнув йому рукою і рушив з місця чвалом.

А старий батько, сестра і Козак Мамай, провівши його поглядами, стали тут же до риття окопів, потім заходилися ставити на місце гармату, щойно привезену після направи з кузні москаля Іванища.

45

А там, біля тої кузні, тимчасом прокинувсь Михайлик.

Такий свіжий та дужий, такий бодренний, мовби проспав мг годину, а цілу добу.

I зразу ж таки згадав про той молот, що припав йому до руки, і почуття польоту, що після неладного падіння в рівчак не облишало хлопця від самісінького ранку, почуття нестримного польоту знов охопило його, хоч він, закоханий, вже й не думав навіть про гордовиту дівчину, про Подоляночку Ярину, котра так зверхньо розмовляла сьогодні з невідомим їй нахабним босоногим голодранцем.

— До кузні хочу, — сказав господареві, остаточно прокинувшись, Михайлик.

— Пізно. Гріх! Вечірня вже скінчилась… Проспав!

— Зелена ж неділя завтра, синку, — сказала, перехрестившись, Явдоха.

— Та й увесь тиждень працювати буде гріх, — додала поважно ковалиха Анна.

— Як то гріх? — здивувався Михайлик. — Найбільший гріх — то війна! Зброя потрібна ж?

— Гріх, кажуть.

— Руки в мене…

— Сверблять до роботи? — посміхнувся коваль Іванище. — Але ні… Сонце низенько. Гріх!

— Ось я з тобою попрацюю, — раптом озвалась Анна, бо їй стало шкода цього хлопця, що так занудьгувався за звичним ковальським ділом.

— Анно, гляди лишень! — застеріг чоловік. — Коли почує отець Орлам, що в нашій кузні гупають, проженуть мене й тебе з малими дітьми з Мирослава.

— Війна ж! Не проженуть.

— Ой, гляди!

— Дарма! Добре діло — не гріх, — сказала Анна і повела Михайлика в кузню. *

А коли нагрілося залізо, Михайлик узявся до діла, і Анна мимоволі задивилась на незграбного молодика.

Та й сама вона, прудка, цікава московочка, перевертала під його молотом розпечену штабу заліза, маленьким молоточком інколи вказуючи хлопцеві, куди бити, — і сама вона, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими сильними руками й маленькими ніжками в зелених сап'янцях, розрум'янилась, мов маків цвіт. Раз по раз побіжним рухом руки Анна підбивала під голубий повойник легке, неслухняне, трохи рудувате волосся, що від блиску горна та від кавалка розпеченого заліза, який іскрив під їхніми вдарами, здавалося ще рудішим. В роботі Анна ставала дедалі швидшою й меткішою, і все частіше та частіше передзвонювали молотки… Михайлик поглядав на неї, і хлопцеві приємно було дивитись на її прекрасне, натхненне в цю щасливу мить обличчя, і він думав про те, як добре жить на світі, коли є довкола стільки добрих і гарних людей, коли є, крім інших, і та, що найкраща й найвродливіша за всіх, ота гордійка, до котрої вранці прикипіло його обпечене юнацьке серце.

3під його молота злітали іскри.

Іскри зі штаби стальної, яка за кільканадцять ударів ставала шаблею.

Іскри з другої штаби.

Іскри з третьої… з десятої… з тридцятої.

Іскри з очей.

I дзвенів та стогнав метал, метал розпечений і метал холодний, метал серця, бо дзвеніло й співало все в ньому самому, в душі в цього парубка, якого шал кохання підняв сьогодні вперше над землею, та й ніс його, та й ніс, швидше і швидше, вперед і вперед, — дзвеніло й співало залізо, дзвенів та співав і сам коваль Михайлик, який став сьогодні вранці кохайликом, — співав увесь, бринів увесь, бив серцем і молотом.

Бив молотом і справді-таки співав.