Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Хтось розповідав про запорожця, котрий, на Січ ідучи, замулив десь тут, на дні Рубайла, червінчики, зашиті в волову шкуру, й чималий каюк рушниць, ножів, пістолів, теж обшитий шкурами.

А хтось казав про те, як бува страшно брати зачаровані гроші, що й даються не кожному, про скарб, заклятий на дванадцять людських голів:

— Десять уже пропало. Ще один пропаде хтось, а потім ті гроші вже можна буде й брати!

Розповідали й про винні льохи, знайдені під землею, і про видовбану дубову колоду з горючою горілкою, і про жлукто з грішми, і про запорозькі кузні, закопані в лиху годину: з залізом, вугіллям, свинцем, з гарматами та зброєю, про труну, повну грошей, і про кутній зуб мертвяка, що потрібен, щоб грошики ті, не зашкодивши, віддалися до рук.

То ж були такі часи, коли й справді-таки заривали скрізь тяженну силу грошей і всякого добра.

Бо співалося ж тоді в пісні:

По тім боці огні горять, — нікому тушити, По цім боці орда суне, — нікому спинити. Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Малих дітей витоптала, старих порубала, Молодую челядоньку у полон забрала…

Отож і тікали люди світ за очі, ховали майно, закопували гроші — й ватагами, й поодинці, але ж повертались по них, гай-гай, повертались не всі…

А скарби лишалися в землі.

6

— От у нас було… — почав, на горбок виступаючи, дід Непийпиво, колишній козак, стрункий, сивий, з вусами, жовтими від тютюну, і люди знов принишкли, слухаючи, а що старий балакав аж надто неголосно, то й іще глибша тиша осінила громаду. — Скажу про себе, дітки…

— Голосніше б, діду Шайтане! — попросив Хівря.

— А ти не поганяй! — вишкірився на сотника Непийпиво, прозваний за лиху вдачу Шайтаном, і одвернувся до громади: — Я ж колись докопався-таки до скарбу, дітки.

— От чого ви аж такі багаті, діду! — засміявся якийсь безвусий швець, бо ж дід Шайтан ані хижки не мав, ні хатини, а жив тим, що морщив людям постоли.

— Докопався, а не взяв!

— Чому ж, дідусю?

— А тому… Всяк знає, дітки, що те непевне діло краще починати — в страшний четвер, або під великдень, або ж оце завтра — в Клечальну неділю…

— От завтра й почнем! — загомоніли люди.

— Можна ще й під Івана Купала, лебедики мої… Але мені така пригода випала саме в чистий четвер, після вечірні. Вистояв я страсті господні та й, свічки страшної не гасивши, доніс вогонь аж до самої могили…

— До якої ж це? Де вона?

— В нас же, в яру Скаженому: балочка там є, а посередині — шпилик…

— Під Неопалимим дубом, діду?

— Ні, трішки далі, — завагався Шайтан.

— А прикмета яка ж?

— Камінь лежить, а на ньому півмісяць був колись вибитий, тепер уже й не видно. Отож від того каменя на полудень треба було одміряти дванадцять ступенів, а там уже й копати…

— Боже ж мій! — зойкнула якась коротконога й дебела дівка.

— Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть.

— Та він же глухий!

— Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же — тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима…

— Ой! — скрикнула в перестрасі та ж сама дівка.

— За дверима залізними, — провадив далі Шайтан, — побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо — перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!»

— Спаси й помилуй, — по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря.

— От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! «А що, думаємо, коли це кров — татарська?»

— Як же ти її покуштуєш!

— «Чи християнська…»

— Гріх же! — озвалися з гурту.

— «А може, й чортова…»

— Крий боже!

— Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать либонь і досі.

— Чого ж, діду, мовчали?

— Заприсяглися: тридцять літ — ні пари з уст. А ось тепер…

— Покажіть — де вони!

— Не буде діла! — озвався Варфоломей Копистка.

— Чому не буде? — образився Шайтан.

— Так просто грошики не даються.

— Чого ж не даються! — вихопився був і Оврам Роздобудько, що прийшов сюди з паном Пампушкою та й стояв досі мовчки. — Я ж ось, наприклад… всім відомо…

— Ти, пане, помовч, нехай людина скаже!

— Кажіть, діду Копистко!

— Що ж тут казати! Коли мій батько з Мирослава йшов на Січ, то вирішив добро своє сховати в землю. Висипав червінчики в прездоровий гарбуз, зашив його в козинячу шкуру, кинув на віз, посадив мене та й подався до лісу. Вибрали ми горбок величенький, став на ньому батько, поглянув, куди опівдні падає тінь голови, та й звелів мені рити яму… А коли ми сховали той скарб, землею засипали, кіньми затоптали, травою задернували, поклав мене батько на те місце та й ну шмагати. Нагаєм!

— Та за що ж?..