Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Бив мене батько, бив, а потім і питає: «Чи ти знаєш, синку, за що б'ю?» — «Не знаю», а сам плачу. «Ну, каже батько, коли не знаєш, ось тобі ще!» Та й заходився лупцювати знов. А потім і питає: «А що, знаєш?» — «Ой татусеньку ріднесенький…» Але батько взявся до мене й по третьому разу, аж охляв я, аж охрип від крику, аж посинів. «Годі!» каже батько сам собі. Та й знов питає: «За що ж я лупцюю тебе, синку?» — «За те, кричу, щоб я це місце затямив навік». — «Ну, каже батько, догадався?» — «Догадався!» кричу. «Запам'ятаєш це місце?» — «Пам'ятатиму, поки й не вмру!»

— Що ж далі? — спитав Роздобудько.

Та що ж! Батенько з походу не вернувся. Наклав головою в Царгороді…

— А скарб? — допитувався шукайло. — Де той скарб:

— Там, де й був. Колись копав я, копав… на тому ж таки горбочку. Та ба! Забрало щось мої червінчики… Дарма й шмагали!

Пана Оврама Роздобудька аж затрясло:

— Ти мені, діду, показав би все-таки те місце тепер.

— Хто ж ти такий, щоб я тобі показував? Аж тут знову озвався наш Козак Мамай:

— Цього панича, — кивнув він із чортячою посмішкою, — запросив до Мирослава сам єпіскоп — шукати скарби! — і Мамай усе те говорив якось химерно, і не можна було збагнути: чи це не жарт? — Отож, — провадив він далі, — мені здається… всі ми панові Оврамові мусимо в його ділі допомагати. Чи не так?..

I пан Роздобудько, хотів не хотів, мусив уклонитися громаді.

7

Уже й вечір, тихий та гожий, спадав на землю.

Вже й череди пройшли додому.

По коминах віявся димок над стріхами, бо пора вже була й вечеряти.

Вже й сонце стало мінитись на вечірньому прузі.

А миряни з моріжка не розходились, розмови невгавали, бо ж добрі люди, аж наче й про війну забувши, розбалакались не про що інше, а про скарби.

Була там річ і про скарби в печерах та в могилах.

По річках і криницях.

Побіля дерев і в дуплах прадавніх дубів.

По лісах і плавнях, по степах і болотах.

Розповідали люди про скарби в бочках, у барилах, у макітрах, у мідних казанках, у кінських чи волячих шкурах і навіть у дулах десь тут закопаних дванадцяти мідних запорозьких гармат.

— Ну, коли в гарматах, — зауважив знавець того діла пан Оврам, — то глядіть: як посиплються з пушки гроші, то первих не беріть, відкиньте їх лопатою, а вже потім… — і він виразно показав руками, що потім належало робити.

— Воно ж не так і просто! — заперечив старий Варфоломей. — Скарби ж, бува, і страху напускають.

— Якого ж це страху? — поспитав молодий козак, увесь завірчений скривавленими завоями — на ранах, здобутих у бою.

I відповідати молодому та зеленому заходилися в кілька голосів:

— Бува, що скарб ув очі квочкою стрибає.

— Або й ведмедем покажеться: іде реве, а ти не бійся.

— А коли вийде час закляття, скарби тужать, щоб їх викопали… Тужать і тужать!

— Тужать, коли чисті! — по-знавецькому докинув і пан Оврам. — А нечисті регочуть. Але ж хіба не все одно — чисті вони чи нечисті! Аби гроші! — і він почав оповідати халепи та пригоди з шукачами чужого золота. — Ішла, — казав він, — одна дівка, добра та лагідна, аж назустріч їй шкутильгає дід. I такий же гидкий та поганий, сопливий та немитий, що й дивитись бридко, а він ще й каже: «А втри мені, дівко, носа та дай милостині!» I вже як їй гидко було, а вдачу мала смирну й лагідну, то й узялась вона… тільки-но схопила за носа того, сопливого, а гроші так і посипались на дорогу, так і посипались, так і посипались…

— А дід? — запитав той же зелений молодик.

— Хтозна-де й дівся. А то ще було…

I пан Оврам Роздобудько розповідав, потроху завойовуючи довір'я до свого досвіду, про дятлове дупло, що в ньому химородники-запорожці сховали червінчики, забили чопом, та й чопа зрізали, щоб хто, бува, не помітив, а він, пан Роздобудько, знайшов, зняв закляття й забрав ті червінчики. Розповідав і про знайому дівку, що на неї з-під припічка біла гуска як засичить, як засичить, а дівка ж, дурна, не вдарила гуску, а то ж срібні гроші лучалися… А то колись назустріч одному панові з могили вискочив вогняний вершник на білому коні, і теж не прийшлось тому панові вдарити, а були б і тут гроші…

— Золоті й срібні разом? — лукаво спитав Мамай.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Роздобудько.

— Тільки-но від вас навчився, — посміхнувся Козак. — Коли гуска біла — грошиків слід чекати срібних. А тут — кінь білий, вершник вогняний… А ти нам розкажи-но, пане скарбознавче,

що ти знаєш про запорозькі криївки в нашому городі?

— Сливе нічого не знаю, пане Козаче, — хутенько відповів шукач скарбів. — Ніц!

— Так-таки й ніц?

— Трішки.

— Яке ж воно, теє трішки?

— А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід.

— Чому ж то?

— Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні злота, то заради чого ж…

— Є скарби дорожчі, — труснув сережкою Мамай.

— Дорожчі за щире золото?! — здивувався Оврам Роздобудько.

— А навіщо зараз тобі срібло та злото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим — замість живих очей?