Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

«У батька сивини прибільшиться, — думав тимчасом Омелько. — Лукія поплаче, Козак Мамай зажуриться… Мирославці, воюючи, тихим словом згадають і, може, по чарці за впокій душі хильнуть. А тая гордовита панна… чи спомяне? Вона ж либонь у храмі чула, як я співаю херувимської?»

Шаблі від мантачок дзвеніли й співали.

Дзвеніли й жайворони в високості.

Заспівав десь у траві легковажний шпачок.

Аж самому скортіло, — аж-аж! — співати схотілося хлопцеві.

— Помолись перед смертю, — сказав тут Продайвода.

— Помолюсь…

I Омелько потиху завів щось церковне, й зовсім не те заспівав, що годилось би перед смертю, а заспівав, що було наймиліше.

Один із тих жовтожупанників, що гострили шаблі, перестав мантачити. А другий був старанніший, і шабля в його руці, коса смерті, скреготала й дзвеніла.

А Омелян співав.

Він попервах сполотнів, наче прикликана до нього смерть уже поклала на молоде обличчя перші тіні, на мить заплющився, а коли, майнувши віями, знову глянув на світ божий, це була ніби зовсім інша людина, котра щось таке бачила й розуміла, чого не могли бачити й розуміти ось ці жовтожупанні козаки, такі ж українці, як і він, що гострили зараз на нього свої шаблі.

Очі йому нараз побільшали й потемніли, потім замерехтіли, потім зненацька бризнули таким палом, що цього погляду витримати ніхто вже, здавалось, не зміг би, — це так він, аж угрівшись від пісні, прощався з життям, хоч і зовсім не думав про смерть, а просто співав та й співав, усім єством поринаючи в легкий плин пісні, і так дрижав йому голос, так він дзвенів, так бурхала кров, аж не могло це не бентежити й ворогів, однокрилівців, що слухали його, як ніколи й нікого не слухали досі, і співчутливе хвилювання слухачів, зворотною хвилею повертаючись до співака, не могло його не будоражити, і Омелькові здавалося, буцім срібне вівсяне поле хитається перед очима, буцім човен-чайка запорозька, змахнувши всіма веслами, шпарко злітає на вершечок чорноморського валу, і голова співакові вже йшла обертом, і він вище та вище залітав у своєму надпориві на височенній хвилі пісні… Пісні, що нею так гучно бриніла в передсмертну хвилину співуча українська душа.

Чи то херувимська була, чи «Світе тихий», чи «Достойно», чи ще там щось таке, облудне, лиховісне, таємниче, як і всякий спів церковний, але все те співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі, спів, у якому так сильно буяла світла струя народної пісенної стихії, співав та й співав, аж поки на другого жовтожупанника, що дзвенів шаблею, не гримнули товариші:

— Облиш!

Забувши про життя, про смерть і про молитву, якою він прощався з життям, забувши й про спів церковний, незчувся Омелян, як шугонув ще вище: «Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від кошового вісті…» і сльози вже котилися з очей дурних жовтожупанників, і їм ставало так солодко й страшно від того скорботного співу, що здавалося, коли б сама смерть могла почути пісню, то й вона відступилась би від свого заміру ї не скосила б такого співака.

Наспівавшись, Омелько нарешті замовк.

— От і помолився… — буркнув він перегодом. Ніхто йому не відповів. Жовтожупанники тільки зітхнули.

А найстаріший, сивий, рубаний-перерубаний козак, увесь у шрамах, перехрестившися, сказав:

— Господь почув твою молитву…

— Не будемо тебе рубати, — сказав і другий.

— Як то не будемо? — аж підскочив пан осавул.

— Не будемо, — додав і третій.

— Такого — гріх! — мовив четвертий, кивнувши на божественного співака.

— Бог нам за нього не простить, — зітхнув і п'ятий.

— Я зарубаю сам, — сказав жовтожупанний осавул Продайвода.

— Ні, — заперечив той сивий козак. — Якщо ти зважишся підняти руку…

— Я вам велю!

— Помовч! — гримнув сивий, і осавула вже грізно оточили його ж підвладні козаки, і вже й зброю в нього відняли. А сивий, хутко розв'язавши Омеляна, сказав йому: — Іди собі. Бо нам тут треба осавула нашого…

Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав.

— Дай сюди шаблю… гострішу! — звелів товаришеві сивий. А Омелянові сказав: — Спасибі, хлопче!

Потім усі йому вклонились, повернули співакові зброю та коня.

— Рушай собі, — сказав старий. — Бо нам — пора!

— Ясновельможний вам цього не простить! — скрикнув осавул Продайвода.

— А ми до нього повертатись не збираємось, — відказав сивий.

— Куди ж ви? — спитав Омелян.

— На Січ…

— Щасти вам доле! — побажав Омелян.

— I тобі, синку!..

Віддавши козацтву чолом, Омелько скочив на коня, взяв у якогось збентеженого піснею лейстровика свого гінця-голуба та й рушив далі чвалом.

За спиною десь почув Омелько, як дико зойкнув осавул.

I тут подумав, що осавула вбила пісня.

11

Лукія, діждавшись, нарешті, поки Мамай наздогнав її, мовчки йшла з ним по місту, ввечері насторожено притихлому, — нарешті, нарешті-таки — тільки вдвох…

Ба ні, не вдвох: за ними клигав кривими ніжками старий Песик Ложка, що про його існування забули того вечора всі на світі, всі, навіть його неспокійний і невдячний у дружбі володар, Козак Мамай.