Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.

Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.

Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:

— Ой я зроду бурлакую,
Просто неба я ночую…
Хтів би в хаті ночувати,
Та ні жінки, ані хати
Не здобувся я…
Доленько моя!
Всі бажання, всі надії
Я б віддав тобі, Лукіє,
Та служити лиш отчизні
У часи суворі й грізні
Вірно мушу я…
Доленько моя!

Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою тихою піснею:

— Мій козаче, мій Мамаю,
Я про тебе пам'ятаю, —
Карі очі, біле чоло
Не забуду я ніколи,
Не забуду я…
Доленько моя!
Як у дзвоні й громі битви
Ти шептатимеш молитви, —
Про одне лиш я благаю:
Спом'яни мене, Мамаю,
Бо ж твоя лиш я…
Доленько моя!

Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:

— Їжа в мене — борщ та каша,
Знаю тільки «отченаша»,
Та й про тебе вставлю слово
У святу та божу мову,
Зіронько моя,
Доленько моя!
А там вони заспівали й удвох:
— Сине море, чисте поле
Не розлучать нас ніколи,
Серед муки, серед бою
Завше серцем із тобою
Буду жити я…
Доленько моя!

Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.

Та й гукнув:

— Агов, Мамаю!

— Га?

— Заходь до хати. Щось я тобі покажу.

13

У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як ї в будь-якій старій гончарні.

Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.

На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі, і все те в буянні полум'я сяяло, як тільки й може сяяти сира глина проти полум'я печі.

Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.

— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев'яними держаками, та й повернувся до роботи.

Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев'яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.

Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п'ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.

— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив, нарешті, Козак. — Навіщо зразу стільки глини?

— Владика — святами веліли працювати.

— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для війни?

— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.

— А що ж?

— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.

Лукія теж узялася до діла, і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.