Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— А мені ж, ненько, всього хочеться. I лицедієм побути, і попом, і паном, і пастухом, і гетьманом, і теслею, і скрипалем, і диким туром, і житнім колоском, і будяком. Але ж… — і він помовчав. — Я ж бо — коваль! — і знову запитав у Прудивуса: — Що ж має бути далі на кону?

— Що ж далі! — ворухнув вусом Тиміш, бо в нього запал зразу пропав, коли він збагнув, що хлопчину вговорити не пощастить. — Далі нецікаво: два білоруси, гречкосії, приносять панові живого яструба. А той панок… пани ж бо люди вдячні! — велить їх за теє вибити, бо ж, мовляв, хлопська відвага білорусів — родиться від помочі москаля та козака… Хіба ж це — не війна?

— А далі?

— Далі… пан шляхтич нахваляеться вогнем і мечем сплюндрувати знов не тільки святий Київ, а й усі наші землі до Полтави, щоб звідти вдарити на Москву, де поляки, бач, не так уже й давно побували і куди їм знову зараз дуже кортить…

— Ну, а далі ж?

— Зачувши панські похваляння, ти, Михайлику, запорожець тобто, візьмеш доброго дрюка, покличеш на поміч добрих сусідів…

— Москаля? — спитали з юрби.

— А то кого ж!.. Покличеш москаля з білорусами на допомогу, та вже з ними разом тих панів мостивих, добрим гуртом будете так сильно лупцювати, так дуже духопелити!..

— Гамселити, — підказав Покиван.

— Товкмачити, — підказали з юрби.

— Дубасити!

— Гріти! Періщити!

— Гатити! Молотити! Дубцювати!

— Хворостити! Хвоїти! Шпарити! Чухрати!

— Окладати! Банити! Пужити! Шмагати!

— Трощити! Гепати! Гилити! Голомшити! Кулачити! Маніжити! Локшити! Потрошити!

— Тю на вас, навіжені! — тюкнула на добрих людей матінка Михайликова, бо тії ж розгалдикались аж надто рано, ще до божої служби.

— Хіба ж ми — щось не так лаштуємо в виставі, неню? — поважливо спитав Іван Покиван.

— А так! — схвалила паніматка. — Саме за тим, щоб духопелити й гамселити панів-срібляників, ми й лаштуємося з Михайликом до війська. I там удвох…

— От, їй-богу ж! — розсердився Михайлик. — Але ж я сам, мамо, я сам…

Він хотів був щось докірливе ще сказати матінці, але весь гурт саме проходив повз архирейську господу, і парубкові вельми скортіло, на хвильку бодай, зазирнути в вишневий садок, поглянути на міх із паном Роздобудьком, переконатися, що все те, від чого ще й досі горіли губи та щоки, що все не наснилось йому після вчорашнього аж надто трудного дня.

Та треба було поспішати до кузні, до роботи, і зазирати в сад не було коли, але Михайлик все-таки раптом спинився, бо з вишенника долинув до вуха невиразний і збуджений гомін багатьох людей.

35

Завернувши мерщій в архирейський садок, спудеї, серби, Михайлик та його матінка побачили, що під вікном панни Ярини и зібралось чимало гайдуків і перехожих, горожан і посполитих і що поспішають люди з товстого мотуза зняти той самий, знайомий Михайликові, мішок, у якому й досі борсався й вовтузився пан Оврам Роздобудько.

Здивувало, правда, Михайлика: поки він сам пиячив у шинку, пан Оврам помітно зменшився в тілі, висох у лантусі чи схуд, бо мішок, що був уночі повним, зараз облягав пана Оврама Роздобудька надто вільно, чималими брижами…

Коли мішок спустили на землю, не могли зразу й розв'язати, таким хитромудрим циганським вузлом зашморгнула його Мар'яна, а наш Михайлик аж на місці встояти не міг, бо ж пан Оврам тримався в мішку дуже дивно.

Пан Оврам Роздобудько, уродзони шляхтич… мекав.

Так, так, він мекав, як звичайнісінький баран.

«Ума за ніч стерявся!» зі страхом подумав Михайлик.

Та коли й випустили пана Оврама… він виявився й не паном Оврамом зовсім, і не був анітрішки схожий на того чепуристого красеня, що його циганочка серед ночі заганяла при Михайликові ж, ось тут, в оцей самий мішок, — пан Оврам був анітрішки не схожий на самого себе (чого тільки не може статися з людиною в клечальну, русальну ніч!), бо з мішка зненацька вискочив… прездоровий баран.

— От ворожка анахтемська! — сам собі сказав Михайлик.

— Яка ворожка? — обернулась до нього матінка, що нічого ж не знала про перевтілення Оврама в барана. — Яка ворожка?

— Та Мар'яна ж! Це ж вона цього баранчика зробила.

— Ума стерявся! 3 чого зробила?

— Не з чого, а з кого! — буркнув Михайлик і звернувся до барана: — Пане Роздобудьку! Гей, пане…

— Ме-е-е-е-е! — голосом Оврама Роздобудька вишкірився на Михайлика баран, аж хлопець відсахнувся, еж він і завше був несміливий, і, мабуть, дременув би вже звідти геть, коли б, обернувшися, щоб чкурнути навтьоки, не наштовхнувся на панну Ярину.

— Навіжений! — сказала панна Ярина таким голосом і так байдужливо поглянула на парубка, ніби стріла його вперше в житті.

— Яринко, серце! — спалахнув хлопець. — Що ж це воно з паном Роздобудьком?

— 3 котрим це паном Роздобудьком? — здивовано спитала вона.

— Яринко, люба!?

— Чого тобі, хлопче? — холодно спитала Подолянка.

— Це ж я!

— А хто ти?

— Це ж я, Кохайлик!

— Я тебе не знаю, хлопче.

— Чи ти не сказилась! — визвірився на кохану панночку цей сіряк. — Чи ж не ти мене ось тут сама сьогодні вночі… — і він кивнув на вікно.

— Що «я»? Що «тебе»? Що «сама»? Що «вночі»? Чи він, можливо, не при розумі? — спитала вона в людей.