Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване яблуками Єви, тут скрізь кущилися вже дивовижні яскраво-жовті маки, такі буйні, що їх супротивні людські сили навіть у шалених бойовиськах витолочити не могли, і жовтіли ті маки ганьбою зрадникам жовтожупанним, і так вони дражнили око Однокрилові, що ясновельможний не раз уже посилав сотні найвірніших лейстровиків — нишком, ночами той мак топтати, виривати, косити, — тендітні пелюстки злітали метелицею, але на ранок маки розцвітали нові й нові.

Ці жовті пелюстки дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим, чи на кишеню Ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди…

…Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді.

Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.

Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням того запорозького скарбу, задля котрого він і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…

Шукав своїх скарбів і алхімік, Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.

Та й хліба вже невистачало в городі.

Та й інші припаси зійшли нанівець.

Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.

Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. I в Михайликовій сотні — не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.

Ніяка запомога вже не прибувала в город Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра — на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.

Не було ще ні словечка одвіту й на всі листи, з вірними людьми надіслані на Запорожжя й до Москви, — і вже гірчила душу певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов, і вже долиняни журились за посланими парубками, бо то ж були найкращі хлопці Мирослава, і вболівав за обома своїми синами, які либонь наклали вже десь головою, чи до однокрилівців потрапивши, а чи й до рук святої інквізиції, журився й нишком плакав старий гончар Саливон Глек.

А коли голуб, котрого середульший, Омелян, узяв у дорогу, коли голуб вернувся до кузні Іванища без ніякої звістки, Саливон Глек, не спавши ночами, кликав та й кликав свого Омелька:

— Синку ти мій! Лебедику! Де шугаєш? Де никаєш? Де? Чи ж дійшов до Москви? Чи здоровий же? Чи ти живий?.. Озовися…

4

Він душею до батенька озивався не раз, — посланець України, промітний гончаренко, Омелян Глек, та старий Саливон, теє серцем трішки відчуваючи, анічогісінько ж про свого сина й не відав, не знав, як там гасає Омелько по Москві, по граду стольному, сонцем у степах недопечений (аж чорний, як халява), хижим звіром у лісах недотерзаний, оводами, шершнями та комарами в лугах та болотах недогризений, голодний, обшарпаний, лютий-прелютий, бо по Москві ж никав тільки тому, що ніяк не міг доступитись (як і попереджав Мамай) до самого царя, щоб подати, як веліли мирославці, до власних рук государеві листа владики Мелхиседека, листа, що від нього, можливо, залежала і вся подальша доля України…

Але що ж він міг сподіяти, Омелько!

Що міг?

Лютувати.

Та й тільки…

На первих людей московської держави, на бояр та окольничих, котрі так ревно пильнували царя… На думних дяків та піддячих, на стряпчих, що вже й у ті часи марнували по царських приказах стільки паперу, що ним було можна застелити чи не всю поверхню чималої вже Московської держави.