Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Чого ж тобі треба від мене?

— Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.

— Чужу Молодицю?

— Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…

— Доведеться оперіщити?

— Дрючком!

— А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?

— Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!

— А й справді!

— Отож! А коли не хочеш, спробую сам.

— Коли ж?

— Сьогодні вночі. Тільки, щоб ніхто — ані-ні! Т вони, озираючись, вийшли з шиночка.

34

Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.

— Сідай-но, Глече, підвезу, — кинув цехмайстрові Купа.

— Я пішки: недалечко ж!

— Однаково: ходити пішки не годиться.

— Чому б то?

— А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. I раптом — пішки!?

— Я таки піду…

— То не жди ніякої поваги.

— Від кого поваги?

— Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — і звелів Оникієві Бевзю: — Паняй!

Той оперіщив коней.

А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:

— Копав з вами цілісінький день! А що маю? — і заговорив з досадою: — I чом це бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц!?

— Не гніви бога, парубче!

— Ще й з вами чорти мене зв'язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя?

— Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?

— Все, що вигідно, мій розум осягає! — і він люто шмагонув по конях.

А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:

— Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар'яни, вже робили своє.

— Чого це вам аж так приспічило?

— Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди б!

— Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам руський цар?! А ви…

— Вези, вези! А про царя не смій мені такого…

Коли ж хутенько під'їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:

— А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може…

— Розв'яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.

«Що то значить — пан!» з повагою подумав Бевзь.

35

Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпіскопа.

— Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.

— Знаю, — сказав той коротко.

— Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик.

— Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.

— Іди, — сказав владика. — Шукай!

— I я теж! — рвонувся й Михайлик.

— А сотня? — спитав архирей.

— Хтось інший… нехай!

— Сотник ти чи не сотник? Михайлик осікся.

— Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпіскоп. Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж

був рушив до дверей, але повернувся.

— Хочу попросити…

— Слухаю, — схилив білу голову єпіскоп.

— Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!

— Візьми.

— 3 ним легше буде шукати.

— Розумію.

— Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?

— Візьми… там, нагорі.

— Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик.

— Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архирей.

— Це я так… — зніяковів пан сотник.

Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.

Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.

Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.

Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…

Ні.

Він там нічого не побачив.

Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.

Портрет Кармели Подолянки зник.

Пiсня шоста, московська

1

А лiто, лiто, летiло, мов крилами…

2

Літо було шкварне, прикре, голодне.

Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.

Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша.

Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?

Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як?

Десь там — лісами та болотамн скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. I де зони?

Десь там…

3