Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

То мальовані тонко жінки: котра з квіткою, котра з кішкою, а котра, наче відьма, з помелом.

А то й вовк, що хапає людину за ногу. Рибак зі своєю снастю. На коні татарин.

Були на Лукіїних кахлях і чудернацькі звірі, птиці й риби: чи то віл з хвостом риб'ячим, чи сом вусатий, що ковтає людину, чи песиголовці, а чи то крилатий кінь летить у синіх хмарах, а то й прекумедна подоба самого пана Купи, а під ним напис: «Велике цабе».

Малювала на тих кахлях, глечатках і баклагах Лукія, що бачила, що знала, про що мріяла, — що заманулося, те й малювала.

Дожидала з Москви свого названого брата, Миколу Глека, молодого гончаренка, посланого з листом до царя, і вже намалювала побачення брата з сестрою після розлуки, та й підписала на кахлині: «Братіку мій, давно вже ми з тобою не бачились!» і зовсім їй сумно стало, коли поглянула зараз на тую кахлину: доведеться нині проводжати до Москви й середульіного, Омелька, котрого вона любила з трьох братів найдужче… Усе це малювала дівчина, коли їй було сумно, — а їй сумно бувало здебільшого. А коли зрідка заходила хвиля весела чи ссрдита, вона ліпила з глини й зазирно розмальовувала, перед тим, як їх випалити в горені, кумедні та химерні постаті: і пихатого німця, і блазнюка з вистави, і п'яного дячка, і свого батенька, коли той сердиться, і знов — того ж таки Мамая, коли кохана гнівалась і заочі починала кепкувати з його куценької статури, та й ліпила з глини свого Козака ще куцішим та круглішим, з коротшими ногами, з більшим черевцем.

42

На всі ті череп'яні цяцьки й витріщався Михайлик, і Явдоха вже не тягла його так наполегливо далі, бо йти ж їм у цьому городі не було куди, і вони ще довгенько простовбичили б над горшками, коли б Лукія, ще сердита на вередливого дядечка, нс помітила, що якась паніматка, перекидаючись глузливим словом із витрішкуватим синком своїм, занадто довго стирчить перед очима.

— Чого сопеш? — сердито спитала гончарівна в парубчака, який на всі мамині кпини з того дядька, що купував макітру, не посміхнувся навіть краєм ока. — Чого сопеш? Купуй щось. Хоч би й оцю ось мисочку…

— Порожня миска не вабить писка, — відповів хлопчина. I рвонувся далі: — Ходімо, неню! — і рушив. Але так незграбно, від збентеження, що зачепив ногою якусь полив'яну гладишку й ненароком її настоптав.

Матінка ахнула.

Хлопець спинився.

Наче знову впав у рівчак.

Наче знову розбив собі носа.

Збентежений, Михайлик мацав по кишенях, хоч там давно вже не було ні шеляга: платити за розбитий горщик, звісна річ, було нічим.

Гончарівна ж ніби й не помітила того розтоптаного гладунця.

Аж Явдоха образилась:

— Чи ти не бачиш: мій хлопець тобі шкоди наробив!

— Не бачу, — посміхнулась Лукія.

— Чому ж не бачиш?! — і з гідністю сказала: — Ми заплатимо.

~ — Сьогодні ж! — переконано докинув Михайлик.

— Сьогодні? — здивовано прохопилось у матінки.

— Сьогодні, — повторив Михайлик. — Чи ж ви забули, мамо, про циганку?

— Дитина! — кивнула мати до Лукії, не дуже й молодшої за неї саму, бо ж гончарівна давно вже ходила в старих дівках.

— Ходімо, неню! — знову рвонувся синок.

— Черепки від шкоди позбирав би, — не без докору звеліла синові Явдоха.

I наш Кохайлик, червоніючи, мусив збирати череп'я з ненароком розтоптаного глека і, не знаючи, куди все подіти, ховав собі в пусту кишеню.

А Лукія обережно запросила матінку:

— Сідайте-но, тітко, сюди, під воза, в холодок.

I паніматка, смертельно стомлена, таки присіла біля дівчини.

— Пополуднуймо разом, — ще обережніше запрошувала гончарівна.

Проте Михайлик ще впертіше тяг зморену матінку далі:

— Нумо ж!

— Куди це ви так поспішаєте? — запитала Лукія.

— Нема куди нам поспішати, — зітхнула Явдоха.

— Без притулку тиняєтесь? — просто спитала гончарівна.

— Без прихилища, — кивнула неня. — Війна ж, бач… I матінка, сівши під возом у холодку, задумалась. Над долею своєю.

Над долею рідного краю.

I такий же сум, терпкий і тихий, оповив їй чоло, що, на матір глянувши, хто простіший — зітхнув би: «не жур мене, моя мамо», а хто одукованіший, бурсак який-небудь, згадав би щось таке із Святого письма, з євангеліста Марка: «тяжко. сумна душа моя», а Лукія, щоб так не журилась наша паніматка, намагалась розговорити її та втішити.

— Роботи шукаєте? — допитувалась стара дівиця.

— Роботи.

— Ти коваль?1 — звідалась вона в Михайлика.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано спитав той.

— Руки твої бачу.

— А-а… Але чого це ти до мене причепилась?

— Чи я ж тебе не вчила чемності?! — охнула паніматка.

— Он там, у вишгороді, — повела рукою гончарівна, — над містом, бачиш, на горі — чорні руїни монастиря? Бачиш?

— Бачу, — сердито кивнув Михайлик.

— Отією вулицею як підете, прямісінько в монастир…

— Навіщо він мені? — здивувався Михайлик.

— Там, попід мурами, кузня.

— Та й що?

— Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення — Іванище… Сходіть-но!

— Чого? — спитав Михайлик.

— Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. 3 моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!

— Спасибі, сердита дівчино, — подякувала Явдоха, підводячись. — Вклонись-но, синку!