Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Вражали око на базарі й гуцульські сорочки, вишивані двома барвами — землі чорної й землі вогнем обпаленої, і подільські — вирізувані та біломережані, і полтавські — набирувані, з «хмеликами», з «чорнобривцями» та з усякою іншою всячиною — в барвах лагідних і не крикучих, — і до того до всього придивлявся Михайлик, оком прикидаючи — яка сорочка на нім більше сподобалась би тій зарозумілій панні Кармелі-Ярині, і найбільше вабили його біломережані, а не вишивки по шовку сріблом і золотом з усякими панськими витребеньками… Поглядав хлопчина й на рушники, наче вгадуючи, якими ж пов'яже Ярина його старостів: чи ось такими, хрещиком вишиваними, буковинськими, чи тканими, червоно-білими кролевецькими, чи полтавськими, мережаними й квітчастими?

I, в своїй простоті рушник вибираючи, що на ньому до вінця стати хотілось би («та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою присягу мали»), Михайлик все-таки йшов за мамою по базару, на той бік його, майже ніде не спиняючись.

Спинився він тільки біля діда Копистки, цехмайстра жебраків, спинився-таки, бо ж пройти мимо снаги не було: старий Варфоломей Копистка торгував веретенами й сопілками.

А сопілки ті…

45

Ого, ті сопілки славились не в самій лише Калиновій Долині, тож і стояв біля Копистки цікавих величенький гурт.

Він грав там на своїх сопілках, Варфоломей, а що було рану^ вато і старий ще не встиг надудлитись горілочки, то й грав у такому нестримному захваті, наче співала це душа народу, потім кидав сопілку на купу таких самих, і, поки був тверезий, цей неминайкорчма, балакав з охочими слухачами.

— Скрипку либонь чорти вигадали, — казав старий, — а в сопілочку сам святий Петро грав… — і Варфоломей розповідав про дудариків, про сопілки, про різні голоси: які з вільхи прив'яленої, а які з клена, ще інші — з бузини чи з калини, і в кожної свій голос. — Аж ось, послухайте! — і знову — на тій чи на тій загравав, щоб знали люди, чим різниться тутешня сопілка від карпатської скосівки, що про неї співається в пісні: «Гей, на високій полонині вітрець повіває! Гей, там сидить вівчар молоденький, на сопілці грає…» — і він пригравав мелодію гуцульської пісні, і люди слухали, чекаючи далі — чи розмов, чи переливів щораз нової сопілки, і з досадою повитріщались на пана Купу-Стародупського, котрий, по базару тиняючись і в усе, що там бачив, втручаючись, преповажно, чи, як ми тепер сказали б, авторитетно мовив:

— Кому вони тепер потрібні, твої сопілки!

— Е-е, ні, пане Купо! Сопілка — річ потрібна. Навіть і в час війни! — і цехмайстер жебраків, особа в місті не остання, одвернувся до слухачів, які шанували його слово, та й знову заговорив: — Коли я ріжу кленові патички для сопілок весняними ночами, як защебече соловейко, то й пісні ллються з них веселі, солов'їні. А ті, що беру вдень, ті голосніші, басовитіші, як полуденний крик орла. А для сумних пісень вирізую паліччя восени — з калини…

— Сумних тепер не тра! — проголосив обозний.

— А веселих? — спитав хтось із юрби.

— Веселих тим паче.

— А яких же вам треба?

— Ніяких!

— Ого! — єхидкувато здивувався дід Копистка. — Таж людям рота не заткнеш!

— Свій рот побережи-но!

— Він у мене прездоровий, як у сома! — посміхнувся Копистка і, глузливо на пана Пампушку поглядаючи, вшкварив на кленовій сопілці такого веселого комара, а потім і козачка, і полтавочку, і циганочку, і буряка, і метелицю, і єврейського триндика, і польського краков'яка та молдаваночку, і шість пальців дударика так хутко та ловко бігали по соплах, що хто в танець пустився, а хто за сусідку тримався, щоб не закрутитися й собі, а потім кинулись один перед одним сопілки в діда Копистки купувати, кому яка подобалась, крім хіба тої, що завжди лишалася п його руках (сопілочка з калиночки, ясенове денце), його улюблена, з якою він не розлучався років либонь тридцять, граючи па ній журливе, сумовите й божественне.

I ледве матінка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, — на базарі в той день іще всього було доволі… Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці. Тільки здавалось!

Бо замало було вже в городі солі — й дрібної чорноморської, ' кам'яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.

Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, — але й м'ясива в городі ось-ось могло не стати.

Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів — із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. I лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, д всього було багато, навряд чи хто й подумав би, що припасу задля такого великого міста замало-таки, і здавалося людям, що на мирославськім базарі є все, чого душі заманеться, аби гроші…