Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

I Тиміш Прудивус, скінчивши в той день виставу, мерщій подався додому, поспішаючи знайти для свого Клима нові халепи, нові дотепи й жарти, а мирославці, наволікши на молодого драматурга таку пеню й розуміючи, як ми сказали б нині, труднощі творчої праці, щедро накладали на віз лицедіям хліба, збіжжя, манаття і грошей, а протягом двох тижнів потому — чималенько щодня платили лицедіям, аби б якнайдовше відволікали тії зустріч Климка з неминучою смертю.

Це тривало два тижні, а сьогодні вже не могли зарадити лихові ні благання глядачів, ні простий людський жаль, ні гроші.

Прудивус, остаточно видихавшись, уже не відав-таки, яку пригоду втяти для свого Климка, що з тим лукавцем діяти далі, і всі в городі вже знали: богові вгодно, щоб Климко в сьогоднішній виставі вмер, але все-таки добрі люди вірили, що на таке страшне діло в спудеїв ані рука не здійметься, ні серце не зосмілиться, — і все те юрмище, покинувши роботу й навіть базарування, як ніколи густо, присунуло на кумедію.

I все це скоїлось так раптово, аж Михайликова мама, провадячи синочка далі, до кузні невідомого москаля, збагнула нараз, що відійти від помосту в людському тиску вже змоги нема.

52

Не міг одійти від кону й пан Пампушка-Купа-Стародупський, що з гайдуками припер сюди припиняти виставу, але, на лихо собі, через того чепуристого панка потрапив наче в пастку.

Щоб менше штовхали розворушені чеканням глядачі, пан Купа виліз коло самого помосту на березовий пеньок і, скорившись обставинам, хоч-не-хоч, теж намірився дивитись лицедіїв, щоб потім ясувати владиці, чому він заказав оце блюзнірство, проти якого він вишкіряв свої щербаті зуби вже досить давно.

А десь там, край майдану, люди все прибували й тиснули ззаду на цих, які юрмились тут, та й було в тім театрі не тільки затісно, а й завізно, бо всюди ж стояли вози та мажі, і все владніше опановувала тиша й найдальші кутки базару.

Хіба що віддалік припізнілі глядачі бубоніли, намагаючись пропхнутися ближче до кону, несвідома коняка іржала, дурні поросята кувікали в лантухах. Але це була вже справжня дзвінки тиша: сьогодні ж мав піти в глину, впавши в смертельному герці з безносою, всенародний улюбленець, друг і товариш, Климко, сьогодні, зараз, ось…

Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана по п'ять днів на тиждень, від здирства, від гвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов'янського світу — чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, — так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий побував тоді в панській Польщі: «Холопів, істот з охлялими обличчями, вважають не за людей, а за худобу. Шляхта… віднімає в них поля… обтяжує податками, стягає грішми величезні кари, кидає в темниці, б'є, мордує, підрізає жили, мов худобу таврує… п'є їх піт і кров».

Так животіли в своїх панів бідні поляки.

А що ж воно робило, те польське панство, з українцями, схизматами, з рабами погорджуваними!

I ось такий собі Климко, сірома українська, злибіда-перегнибіда, голодний, обшарпаний, покинувши рідну оселю, де всього й хазяйства, що «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», втікши від панських канчуків, щедро всипуваних з благословення гетьмана Однокрила, Клим, хоче стати козаком, але знову потрапляє в біду, мусить служити дуці-срібляникові, пришелепуватому Стецькові, жовтожупанникові, який ладен усе козацтво обернути на хлопів…

I ось вони стоять удвох — лоб до лоба, Стецько-пан і Климко, його бидло.

Розглядають один одного.

Уважно.

Мовчки.

Насторожено.

Аж раптом… вони ще й жодного слова не зронили… раптом на майдані розлягається сміх, а за мить хвилі реготу гуляють по всьому базарному морю.

Він був кумедний, як утроє бублик, оцей нетяга Климко: великий актор тої пори, Прудивус, мав снагу, навіть ні слова не мовивши до глядачів, не одну хвилину перебути в мовчанні, всім єством, лицем і тілом виявляючи жах чи розгубленість, лукавство чи торжество перемоги, а глядачі знемагали від реготу.

Сміялися й зараз. Але… не об Климка розбивався цього разу шалений шквал.

Та й сміх був недобрий, лихий, ущипливий.

А в самого Климка-Прудивуса вже сіпався довгий, аж до пояса вус, розгорялося око, і чималих зусиль він докладав, щоб не зареготати й собі: ввесь майдан так сміявся, що в череванів, котрі стояли перед коном попереду всіх (бо ж тільки в роботі та в бою вони лишалися позаду), рвались очкури, а в молодиць від реготу розстібувались гаплики на спідницях.

Що ж там діялось?

Прудивусів товариш, опецькуватий і пристаркуватий спудей, Данило Пришийкобиліхвіст, який перекидався у виставах на пришелепуватого пана Стецька, нічого не розуміючи, здивовано озирався, і від того ставав іще кумеднішим, і регіт гуляв ще буйнішими хвилями, а він не тямив, що регочуть саме з нього.

Але чому ж? Чому регочуть?

53

А сталось там таке.