Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Тиміш Юренко, прелукавий спудей, готуючи товариша, Данила Пришийкобиліхвоста до чергової халепи Стецька, силоміць поголив йому сьогодні вранці голову, хоч Данило й не знав — навіщо.

Данило Пришийкобиліхвіст був і зроду, нівроку йому, кругленький, а Прудивус заклав йому в штани ще й добру подушку, та Данило не змикитив і цього — навіщо? Хоч він, правда, не вельми й задумувався, бо Прудивус верховодив мандрівними лицедіями, що визнавали зверхність дотепного й життєрадісного парубка, тож і Данило, бідолаха, терпів того проклятущого дня витівки Прудивуса, бо хто ж міг передбачити все те, жахливе, що там сталося потім?

Він і штучні вуса Данилові поверх його власних кумедно прикарючив із щетинки свинячої, аж вони кололи в губу, і Пришийкобиліхвіст, сам того не помічаючи, прекумедно тими вусами ворушив.

Та й одягав Прудивус на цей раз Данила також ретельніше, як будь-коли, але знов-таки — ні слова не кажучи: навіщо вони потрібні, оця зелена черкеска з жовтими закаврашами, малиновий пояс, червоний жупан?

Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби, і на тому справу скінчив.

Коли ж Данило, ставши задля вистави Стецьком, силою збігу обставин, заздалегідь передбачених Прудивусом, вийшов на край кону, проти нього, на березовім пеньку, опинився всесильний пан Купа, і люди раптом побачили кумедну подібність двох слимаків, пана Стецька і пана Купи, і саме це й збудило владну хвилю сміху, що сколихнула ввесь базар, сміху, що на нього й покладав надії Прудивус, коли дізнався про намір обозного набігти сюди з гайдуками й заходився гострити супроти ворожого наскоку найстрашнішу зброю, сміх.

Барви яскравого одягу і голена сьогодні лисина, і криваво-червоні губи на блідому обличчі, і кумедні щетинкуваті вуса, і ті два зуби, наче вибиті, які Прудивус заліпив Данилові смолою, все це виглядало, звісна річ, кумедніше, ніж у самого пана Купи, але в цім була саме та карикатурна подібність, якої досягає тільки щире мистецтво: якщо пан Купа був смішною подобизною людини, опудалом, то Данило Пришийкобиліхвіст, набравши вигляду пришелепуватого Стецька, був подобизною опудала, тобто карикатурою на карикатуру.

Розшолопавши, що регочуть саме з нього, Данило Пришийкобиліхвіст ніяк не міг узяти втямки — чому регочуть, як ніколи ще не реготали, хоч він уже й звик до того, що прекумедна постать пана Стецька, котрому вельми дошкуляли всякі дотепні Климкові штуки й капості, завсігди будила в глядачів дошкульний регіт, — та зараз розкумекати не міг нічого.

Та й добре, що не міг.

Данило Пришийкобиліхвіст був страхополохом і полизачем, і, ясна річ, не зняв би кепкування проти обозного, котрий забирав усе більшу та більшу силу в місті Мирославі та й робив з живими людьми, що тільки йому заманеться.

Стецько-Данило не розумів, що ж діється довкола нього.

Не розумів того й пан Купа.

54

Не розумів того й пан-бог на небі.

Він начебто й не пив нічого нині, ані ріски, але… в очах йому двоїлося: він бачив двох Пампушок.

Він любив подивитись на всякі лицедійські штуки, господь-бог, але такого ще не бачив.

— Це ж наче той самий, котрий нам воздавав тоді в степу таку щедру хвалу? — спитав бог у святого Петра.

— їх же двоє, боже!

— То це й тобі здається? — і гостро спитав: — 3 чим ти снідав, Петре?

— 3 квасом, господи.

— Ну-ну!? — і господь-бог, пошкрібши в пишній бороді, задумався, не спускаючи проте очей з кумедії.

Нарешті сказав збентежено й скрушно:

— Це ж і в нас, Петре, з тобою… той… чи не те ж саме з очима, що в того пернатого гетьмана?

— Не дай боже! — звомпив святий Петро.

— Погляньмо ще…

I вони обидва, старі небесні парубки, пильно придивляючись, посхилялися з хмарини вниз.

Але панів обозних там було таки двоє.

Пан Купа все ще не мав глузду збагнути, що ж довкола діється, то й не спадало йому на думку — злізти з березового пенька, на якому, сам того не тямлячи, пан обозний стовбичив на посміховисько всьому базарові.

— Чого вони сміються? — спитав пан-бог. Святий Петро тільки спантеличено кахикнув. Не хотілось нічого вгадувати.

Бо ж усе ще було попереду, бо ж вистава, як і вся наша повість (з усіма її пригодами) ще тільки починалась.

А ще ж не вечір!

Пiсня друга: теж не без пригод

1

— Починаємо! Починаємо! — пролунав над базаром уже знайомий нам голос кудлатого рухляра Iвана Покивана, що зразу й подiвся кудись, покинувши на кону панюгу Стецька i хлопа Климка.

Климко, гнучкий, високий, гожий, дотепний і скорохвацький, мав за плечима торбину, а в ній билося й мордувалося щось живе та сердите.

А в пана Стецька все було круглісіньке: і мислі, і діла, і черево, як здоровий гарбуз. Без шапки лиса голова скидалась на менший гарбуз. Щоки випинались, мов кавунчики. Плечі, як тілисті стегна в молодиці. Тільки шия в пана була недомірно тонка, журавлина, а на оклецькуватому обличчі стирчав гострий лисячий носок, що його кінчик аж трішки ворушився, і майже все це Данилові дав бог, а не вміння Прудивуса розмальовувати обличчя своїм товаришам.