Крадії та інші твори

— Ну, то вмийся й передягнись — це пристойне місце, а не кишло яке. Мінні, дай їм Верину кімнату. Вера поїхала до рідні в Падюку. — І мовила до Буна чи, може, до нас обох: — Мінні постелила Отісові на антресолях, і Лусьєс цю ніч може там із ними переспати…

Почулася хода — на сходах, а тоді в холі й у дверях. Цього разу то була здорова дівчина. Я не хочу сказати: дебела, але саме здорова, як от Бун здоровий, тільки що дівчина, та й ще молода. В неї було темне волосся й блакитні очі, і мені спершу видалося, що лице її простакувате. Але до кімнати вона ввійшла, вже дивлячись на мене, і я зрозумів, що це байдуже, яке в неї лице.

— Гей, мала, — сказав Бун.

Вона, проте, ще не звернула на нього ніякої уваги; вона й міс Реба, обидві, дивились на мене.

— Гляди зараз, — сказала міс Реба. — Лусьєсе, це міс Коррі. — Я знов уклонився. — Знаєш, про що мені йдеться? — спитала міс Реба. — Ти привезла свого небожа, щоб він витонченості набрався. А оце вона вже готова для нього. Хоч він і не второпає, що це таке, а тим більше — навіщо. Але ж, може, навчиться бодай мавпувати Лусьєса. Гаразд уже, — звернулася вона до Буна. — Ходіть-но почистіться.

— Може, Коррі піде допомогти нам? — запитав Бун. Він тримав міс Коррі за руку. — Гей, мала, — сказав він знову.

— Не тоді, коли ти на щура болотяного схожий, — відповіла міс Реба. — Хоч у неділю ця нора мусить бути пристойною.

Мінні показала нам нагорі, де та кімната й ванна, дала кожному з нас мило й рушник і вийшла. Бун поклав валізку на ліжко, розкрив її і вийняв чисту сорочку й другі штани. Це були його штани на будень, але ті, святкові, що він мав на собі, потребували перше бензину, а вже тоді можна було б у них на люди показуватись.

— Бачиш? — мовив Бун. — Я ж тобі казав. Я зробив усе, що міг, аби ти взяв з собою хоча б чисту сорочку.

— В мене сорочка не забрьохана, — відказав я.

— Але ж ти повинен щось мати на змінку після купелі, бодай для годиться.

— Я не збираюся купатись, — сказав я. — Я купався вчора.

— І я теж. Але ж ти чув, що казала міс Реба?

— Та чув, — відказав я. — Тільки я ще ніколи не бачив жінки, яка б не примушувала когось купатись.

— Коли ти поживеш у міс Реби ще кілька годин, тоді довідаєшся дещо нового про жінок узагалі і зрозумієш, що як вона каже тобі щось зробити, то краще роби й не роздумуй, робити чи ні.

Він уже витяг свої другі штани й сорочку. Небагато часу треба, щоб витягти тільки штани та сорочку з валізки, але він, здавалося, мав із ними мороку — головне, куди їх подіти, вийнявши; не дивлячись на мене й схилившись над розкритою валізкою, заклопотаний, він тримав сорочку в руці й міркував, де подіти штани; тоді поклав сорочку на ліжко, а штани знов узяв у руку й переклав трохи далі на ліжку, тоді знов узяв сорочку й поклав її, де лежали штани, тоді голосно відкашлявся, підійшов до вікна, відчинив його, вихилився, сплюнув, зачинив вікно, повернувся до ліжка, все не дивлячись на мене, і заговорив уголос, так, наче той, хто перший підходить до тебе на різдво вранці й каже, що під ялинкою ти знайдеш зовсім не те, про що просив Санта Клауса.

— Хіба ж не диво, що так багато може навчитись чоловік і за такий короткий час? І то такого, чого він не тільки не знав раніше, але навіть і гадки не мав, що будь-коли захоче знати, і вже аж ніяк не думав, щоб воно йому придалося на все життя, — звісно, якщо він зберігатиме його з собою, якщо не розкидатиметься ним. Ось хоча б тебе взяти. Ти лишень подумай. Від учора вранці — таж навіть двох днів ще не минуло відтоді, а як багато ти навчився: як вести машину, як без залізниці дістатись до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська. Отож коли ти виростеш і матимеш свій власний автомобіль, то знатимеш не тільки, як його вести, а й як проїхати до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська.

— Хазяїн каже, що коли я настільки виросту, щоб мати свій автомобіль, то не стане вже ніяких багниськ. І дороги всюди будуть такі гладенькі й рівні, що з аукціону продаватимуть автомобілі, які ще не встигли і в вічі багниська побачити, а інші машини то й увесь свій вік його не бачитимуть.

— А певно, певно, — притакнув Бун. — Припустім, що так. Хай навіть і не треба буде знати, як видобутись із багниська, але ти таки вмітимеш це зробити. А чому? Бо ти нікому не віддаси цього свого знаття.

— Кому ж би я міг його віддати? — здивувався я. — І кому воно буде потрібне, коли багниськ уже не стане?

— Гаразд уже, гаразд, — мовив Бун. — Ось лишень послухай хвилинку, добре? Це я тобі не про багниська якісь там кажу. Я кажу тобі про такі речі, що про них чоловік — хлопець — ніколи й не думав раніш, але от він про них дізнався, і колись, як він потребуватиме їх, вони йому будуть, мов знахідка. Бо на кожну річ, що ти про неї дізнався, приходить пора, і вона тобі потрібна, й на щось придатна — звісно, якщо ти ще маєш це знаття при собі, не загубиш його випадково, а то ще гірше — не розтринькаєш легковажно чи й здуру. Розумієш, що я маю на увазі? Ясно я кажу?

— Не знаю, — відказав я. — Певно, що мусить бути ясно, інакше б ти так довго не розводився.