Крадії та інші твори

Офіціант приніс кави і вийшов. І тоді ця велика їдальня, де все було під покрівцями, враз перелюднилась, так наче щоразу, як Бун із Бучем опинялись у тих самих чотирьох стінах, усе множилося й більшало у розмірах, не залишаючи зовсім вільного місця. Він, Буч, уже знову побував у лікаря, чи ще десь, — носій бляшаної зірки, мабуть, добре знає, де йому не наважаться відмовити в дармовій чарці. Година стояла пізня, я вже втомився, аж тут його знов принесло. І раптом я збагнув, що він же й досі ще не показав себе, що ми тільки починаємо мати з ним клопіт, а він стояв у дверях, випинаючись, бликаючи очима, самовпевнений, бадьорий і трохи червоніший, ніж звичайно, його зірка на пропітнілій сорочці теж випиналася до нас, мовби жила своїм самостійним життям, бо він, Буч, носив її не як офіційний дозвіл на своє виняткове покликання, а як бойскаут носить відзнаку: і як виняткову, тяжко здобуту винагороду, і як емблему свого фаху, і як наперед дане розгрішення з усіх можливих учинків, що входять у містичну сферу його діяльності чи обіймаються нею. В цю мить Евербі хутко схопилася, мало не перебігла округ столу й сіла поруч із міс Ребою, на яку Буч тепер дивився й перед якою випинався. Саме тоді я поставив Буна щаблем нижче, бо вирішив, що найбільше клопоту в Евербі. Бун мав мороку тільки з Бучем, тоді як вона з ними обома.

— Ну-ну, — сказав Буч, — то це вся Каталпа-стріт перебралася на схід, до Посема?

Отож я спершу був подумав, чи не приятель він міс Реби або хоч один з клієнтів її закладу. Але якби навіть так, то він не пам’ятав її ім’я. Проте навіть в одинадцять років я досить уже навчився, щоб знати, що такі, як Буч, нікого не пам’ятають, хіба лиш у прикрій потребі, а чого він зараз потребував (тобто міг би використати), так це саме жінку, байдуже яку, аби більш-менш молода й миловида. Ні, він насправді цієї другої не потребував, одна вже-бо трапилась йому стежкою, як от левові, що починав битись за антилопу, певний своєї перемоги (над другим левом тобто), і він був би дурень, якби не спробував підкинути другу антилопу своєму суперникові — так собі, на щастя, сказати б. Тільки що міс Реба зовсім не була антилопа. Для Буча вона виявлялася третім левом. Але він сказав:

— Я бачу, наш Ласун не в тім’я битий. З якої б це речі ми з ним гризлися за один шмат м’яса, коли осьде другий достоту такий самий в усіх важливіших деталях, хіба, може, колір шкіри дещо інакший.

— Що це за один? — спитала міс Реба в Евербі. —Твій приятель?

— Ні, — відповіла Евербі, трохи аж скулившись, — занадто здорова дівчина, щоб скулюватись. — Ради бога…

— Вона тобі скаже, — втрутився Бун. — Вона вже не матиме приятелів. Їй уже їх не треба. Вона кидає заклад, змінить професію. Тільки ми програємо ці кінські гони, вона забереться кудись там і працюватиме посудомийкою. Спитай її.

Міс Реба подивилась на Евербі.

— Ради бога… — сказала Евербі.

— Що вам треба? — звернулася міс Реба до Буча.

— Нічого, — відповів Буч. — Анічогісінько. Ми з Ласуном трошки були завелися, але що тепер ви з’явились, усе стало на свої місця. Отож-бо чмих йому на безголів’я! — Він підступив і взяв Евербі за руку. — Ходімо. Бричка чекає надворі. Нехай їм буде просторніше.

— Поклич-но адміністратора, — наказала мені міс Реба.

Але мені не треба було навіть з місця рушати: коли б я приглянувся, то міг би побачити крайчик його одежини за дверима. Він одразу ж увійшов.

— Цей чоловік — представник закону? — запитала міс Реба.

— О, ми всі тут знаємо Буча, місіс Бінфорд, — заявив реєстратор. — У нього так багато приятелів у Пошемі, як ні в кого. Він-то, власне кажучи, з Гардвіка, наш Пошем іще не такий великий, щоб мати свого помічника шерифа. — Буйне тепло Бучеве ширилося й повивало клерка, запрошувало його досередини, ще не встиг він і порога переступити, — здавалося, мовби він, клерк, полетів стрімголов у ту середину і щез у ній, як миша в торбі січки. Але погляд Бучів був тепер холодний і гострий.

— Може, тим-то й не гаразд тут у вас, — вдався він до реєстратора. — Може, тим-то й нема у вас ніякого поступу, ніякого вдосконалення. Бо вам не вистачає тут представників закону.

— Ну вже, Буче, — озвався реєстратор.

— Це у вас так заведено, що перший-ліпший зайда з вулиці може тягти ваших жінок-постояльців, котра йому до вподоби, до найближчого ліжка? У вас тут готель чи бордель? — мовила міс Реба.

— Кого й куди тягти? — запитав Буч. — І чим тягти? Дводоларовим банкнотом?

Міс Реба підвелася.

— Ходімо, — звернулась вона до Евербі. — Ввечері звідси відходить поїзд до Мемфіса. Я знаю власника цього вертепу. Доведеться завтра з ним побалакати…

— Ну вже, Буче, — озвався реєстратор.

— Стривайте, місіс Бінфорд…

— Вертайся у вестибюль, Веджіле, — сказав Буч реєстраторові. — До листопада лише п’ять місяців, і кожної хвилини може прибути якийсь мільйонер з двома породистими гончаками, а там не буде нікого, хто показав би йому, де має розписатись. Іди. Ми тут усі свої. — Реєстратор вийшов. — Тепер дорога вільна, можемо… — Буч ізнов поклав руку Евербі на плече.