Крадії та інші твори

Отож ми — я, власне, — не оглядалися. Ми вийшли до нашого сховиська, де Вихор, тобто Гнідаш, і двоє мулів переступали з ноги на ногу й помахували хвостами під мерехтливим затінком, де Нед сидів навпочіпки біля сідла дядька Пошема, а ще один чоловік присів по той бік струмка, теж негр. Я майже впізнав його, — звідкись його знав, десь бачив чи щось таке, — ще до того, як Нед сказав:

— Це Бобо.

І враз усе стало на свої місця. Він був теж Маккаслін, цей Бобо Бічем, кузен Лукеса, Лукеса Квінтеса Керазерса Маккасліна Бічема, про якого бабуся казала, що він виглядом (і поведінкою теж: так само-бо зухвалий, затятий і нетерпимий) був викапаний старий Лусьєс, окрім кольору шкіри (бабуся знала старого Лусьєса з розповідей своєї матері). Бобо був ще одним Бічемом, що не знав матері, — його виховувала тітка Тенні, аж доки поклик широкого світу зборов його і він вибрався до Мемфіса три роки тому.

— Бобо працював у чоловіка, що володів Вихром, — пояснив Нед. — Він прийшов подивитись, як кінь бігтиме.

Тепер уже таки все стало на свої місця, з’ясувалася та остання справа, що непокоїла нас — власне, мене: Бобо напевне знав, де автомобіль. А може, він у нього навіть і був. Але ні, бо тоді Бун з Недом без зайвих балачок забрали б у нього машину, та й квит. І раптом я збагнув, чому саме ні: я не хотів, щоб так було. Якби ми могли дістати назад свій автомобіль, просто сказавши Бобо його пригнати, і то швидко, — то нащо ми тут? Навіщо тоді нам увесь цей клопіт і хвилювання? Цей камуфляж і маскарад з Вихром, якого поночі проваджено через мемфіські нетрища; цей безпардонний вжиток жіночої зваби й протекції, щоб роздобути від залізниці цілий багажний вагон, яким треба було довезти Вихра до Пошема; не кажучи вже про інше: що ми мусили давати раду з Бучем і зубом Мінні, що ми вдерлися в домівку дядька Пошема й загидили її, що ми були невиспані, і (справді!) затужили за домом, і не мали (це знов я) білизни на змінку; усі ці зусилля, змагання й шахрайства, щоб виставити на перегони коня, який нам і не належав, щоб повернути собі в такий спосіб автомобіль, на який, зрештою, ми теж не мали жодних прав, — навіщо це все, коли для того, щоб знову дістати автомобіль, нам досить послати по нього когось із наших хлопців-негрів? Ти розумієш, до чого це я? Якщо перемога в сьогоднішніх гонах не мала істотної ваги; якщо Вихор і я не були останньою розпачливою заслоною для Буна й Неда від татового гніву, а може, й від поліції, яку тато послав; якщо, не вигравши гонів або й не беручи в них участі, Нед з Буком могли повернутись до Джефферсона (що був єдиною домівкою, яку мав Нед, і єдиним середовищем, в якому Бун міг вижити), так наче нічого не сталося і наче вони нікуди й не виїздили — то вся оця наша подорож ставала ілюзорною забавкою, мало не хлоп’ячою грою в поліцаїв та розбійників. Але Бобо міг знати, де автомобіль, і це було прийнятно, це було справедливо; крім того, Бобо — він же один із нас. Я так і сказав Недові.

— Ти що, забув, що тобі не треба сушити голови цим автомобілем? — відказав він. — Хіба я тобі не обіцяв, що подбаю про це, як прийде час? В тебе й так досить клопоту, маєш он кінські гони. Хіба тобі цього не вистачить? — Він звернувся до Лайка: — Все гаразд?

— Наче так, — відказав той. — Ми ні разу не оглянулися.

— Тоді, може, й добре, — мовив Нед.

Бобо вже зник. Я не бачив куди й не чув як — він просто зник.

— Принеси-но відерце, — сказав Нед Лайкові. — Якраз пора перекусити, поки тут тихо й мирно.

Лайк приніс накрите чистою стиркою бляшане відерце з-під смальцю, де було кілька скибок кукурудзяного хліба, прокладених шматочками смаженої підчеревини; друге відерце, із сколотинами, стояло в струмку.

— Ти снідав? — спитав мене дядько Пошем.

— Так, добродію, — відповів я.

— То не їж більше, — сказав він. — Візьми лиш скибку хліба й запий трохи водою.

— Авжеж, — докинув Нед. — На порожній шлунок краще їхатиметься.

Він дав мені скибочку кукурудзяного хліба, і ми всі присіли навпочіпки круг сідла дядька Пошема, два відерця поставивши всередині. Потім ми почули чиюсь ходу позад себе, а тоді голос Маквіллі:

— Як ся маєте, дядьку Посеме, добридень, шановний (останнє стосувалося Неда). — Він підходив до струмка, уже (чи ще) дивлячись на Вихра. — Це Гнідаш, тож-бо все гаразд. Ваші хлопці налякали були містера Волтера, він подумав, чи не хочете ви якимось іншим конем його обійти. Це ви Гнідаша виставляєте, шановний?

— Називай його містер Маккаслін, — сказав дядько Пошем.

— Гаразд, добродію, — погодився Маквіллі. — Містер Маккаслін. Отже, це ви його виставляєте?

— Один білий чоловік на ім’я Бун Хогенбек, — сказав Нед. — Ми якраз чекаємо на нього.

— Шкода, що у вас нема іншого коня замість Гнідаша. Акрон так і не відчує, що це перегони.

— Я вже казав про це містерові Хогенбеку, — озвався Нед. Він проковтнув їжу, а тоді, не поспішаючи, підняв відерце із сколотинами й напився, все не поспішаючи. Маквіллі пильно дивився на нього. Нед поставив відерце на землю. — Сідай та перекуси що-небудь, — сказав він.