Крадії та інші твори

Другий близнюк, Вірджіній, зостався на місці, обробляв землю, що від його батька ніколи не бачила нічого доброго, навіть поки той був живий. (Про старого Анса казали; «Звідки б він не походив і на кого б його не ростили, та тільки не на хлібороба». І так говорили ми поміж собою, маючи те за щиру правду: «Через це й чвари в нього з молодим Ансом, що бачить той, як батько марнує землю, призначену матір’ю для нього і Вірджінія»). Так ось Вірджіній залишився на місці. Ясно, що йому там не дуже було з медом, і згодом ми говорили: «Вірджіній мусив знати, що таке становище не може тривати довго». А ще згодом ми казали: «Мабуть, він знав». Бо то вже Вірджіній був такий. Ніколи було не вгадаєш, що він собі думає. Старий Анс і молодий Анс були як вода. Каламутна вода, то правда; але видно було людям, що в них до чого. А про Вірджінія ніхто ніколи не знав, ні що він думає, ні що робить, аж поки вже було по всьому. Ми не знали навіть, що скоїлося того разу, коли Вірджінія, котрий десять років тримав усе на своїх плечах, як молодого Анса не було, врешті теж вигнали; він цього не казав, мабуть, і Гренбі Доджеві, та ми знали старого Анса, знали й Вірджінія і могли собі уявити щось подібне.

Ми бачили, як десь протягом року, відколи молодий Анс позабирав своїх мулів і подався в гори, у старого Анса закипало на душі. Аж одного дня його прорвало, либонь, ось так:

— Думаєш, що коли брат пішов, то будеш просто крутитись тут і загребеш її всю, — може, ні?

— Мені всієї не треба, — відказує Вірджіній. — Я хочу лише свою частку.

— Ага, — це старий Анс. — І ти б хотів покраяти її одразу, чи не так? Як і він, стоїш на тому, що її слід було поділити, коли ви з ним досягли повноліття?

— Я б радше взяв її трохи та господарював як годиться, ніж маю бачити всю такою, як вона тепер, — каже Вірджіній, все такий справедливий, все такий лагідний: ніхто в окрузі не бачив зроду, щоб він коли втратив самовладання чи бодай розгнівався, навіть як Ансельм кинувся битися з ним у суді через той штраф.

— Ти б хотів, ти б хотів? — гарячкує старий Анс. — А я, на кому вона вся трималася, хто сплачував за неї податок, поки ви з братом рік у рік відкладали грошики, вільні від податку?

— Ти ж знаєш, Анс не відклав за своє життя і п’яти центів, — відповідає Вірджіній. — Кажи про нього що хочеш, та скнарості йому не закидай.

— А таки так! Йому вистачило мужності зажадати того, що вважав своїм, а як не дістав, то забрався геть. А ти? Ти просто крутишся тут, чигаєш на мій кінець, розпустивши свої стокляті солоденькі губи. Заплати мені податок за свою половину зо дня смерті твоєї матері і забирай її.

— Ні, — каже Віджіній. — Цього я не зроблю.

— Ні? — відповідає старий Анс. — Ні? Ах, ні. Навіщо тратити свої гроші на половину, коли можна сидіти нишком і гребонути колись усеньку, не виклавши й цента. — Тут ми уявляли, як старий Анс (досі вони малювалися нам пристойними людьми, що точать розмову сидячи) підводиться, голова розкуйовджена, брови настовбурчились. — Геть з мого дому! Клянусь небом, я тобі…

Вірджіній і пішов собі аж тоді. Не кваплячись, непохапки. Спакував своє манаття (було в нього більш, як у Анса, таки чималенько всякого дріб’язку) і подався миль за чотири-п’ять жити в якогось родича, сина далекого кревняка своєї матері. Цей далекий родич жив сам і до того ж на добрій фермі, хоч тепер і майже зруйнованій заставами, бо той родич зовсім не був хлібороб, а наполовину гендляр худобою, наполовину світський проповідник, невеличкий, рудуватий миршавий чоловічок, такого забудеш за хвилину по тому, як глянеш і відвернешся, — і, мабуть, що в обох тих професіях він знався не краще, ніж у хліборобстві. Без поспіху пішов Вірджіній, без усяких дурощів і шаленства, не спалюючи, як брат, за собою мостів, але, як не дивно, це не принизило молодого Анса в наших очах. Власне, ми завжди позирали на Вірджінія теж трохи скоса; він занадто добре володів собою. Бо то в людській природі — більше довіряти тому, хто сам на себе не може покластися. Ми називали Вірджінія битою головою і не були здивовані, довідавшись, як він ужив свої заощадження, аби зарятувати зі скрути родичеву ферму. Не були ми здивовані й тоді, коли через рік дізнались, як старий Анс відмовився платили податок за свою землю і як за два дні до останнього терміну пошта принесла шерифові анонімно й готівкою всю до останнього цента суму Голендової заборгованості. «Вірджіній маху не дасть», — говорили ми, бо, на нашу думку, підпису ті гроші й не потребували. Шериф сповістив старого Анса.

— Пустіть з молотка і пропадіть ви пропадом, — відповів старий Анс. — Що вони там собі гадають, їм тільки й лишилось клопоту, що сидіти вичікувати, тим вилупкам, тому поріддю…

Шериф переказав про цю справу молодому Ансові.

— Це не моя земля, — відповів молодий Анс.

Шериф повідомив Вірджінія. Той прийшов до міста і сам переглянув податкові книги.