Крадії та інші твори

Чек і складений акт лежали перед ним на столі. Він підсунув чек до шерифа. На дядька Гевіна він уже не дивився, тільки додав: «І ви». Дядько Гевін та шериф підійшли до столу й зупинилися, роздивляючись той чек. Жоден його не торкнувся. Я бачив їхні обличчя. На них не було ніякого виразу.

— Ну? — запитав Прітчел.

— Добра ціна, — сказав шериф.

За цим разом старий сказав «Хе!» коротко й хрипко. Розгорнув акт і покрутив під носом, тільки не в шерифа, а в дядька Гевіна.

— Ну? — запитав він. — То як, законнику?

— Все гаразд, містере Прітчеле, — відказав дядько Гевін.

Старий сидів, спершися плечима об крісло, обидві його руки лежали на столі, голова задерлася: дивився він угору на шерифа.

— Ну? — запитав він. — То рибку з'їсти чи на дно сісти?

— Це ваша земля, — промовив шериф. — Що ви з нею зробите — то ваш клопіт, не чий.

— Ха! — відгукнувся містер Прітчел. Він не ворушився. — Ну, гаразд, панове. — Він не ворушився зовсім; один із незнайомців підійшов і взяв акт. — За півгодини мене вже тут не буде. Можете зразу вступати в права володіння, а ні, то знайдете ключ під матою завтра вранці.

Здається, він навіть не глянув їм услід, коли вони виходили, хоч я не певен, бо окуляри його блищали. Потім я відчув, що він дивиться на шерифа, дивиться вже цілу хвилину чи й більше, а ще потім я зауважив, що його сіпає, колотить і трясе по-старечому, хоч руки його на столі лежали непорушно, мов дві грудки щойно проданої глини.

— Отже, вгавили його, — сказав він.

— Що правда, то правда, — погодився шериф. — Але потерпіть трохи, містере Прітчеле. Ми його впіймаємо.

— Коли? — скричав старий. — За два роки? За п’ять? За десять? Мені вже сімдесят чотири; я поховав жінку й четверо дітей. Де то я буду за десять років?

— Тут, сподіваюся, — сказав шериф.

— Тут? — здивувався старий. — Хіба ви не чули допіру, як я сказав тому, що може за півгодини займати будинок? Ваговіз у мене готовий, я маю з чого витрачатися і маю на що витрачатися.

— Витрачатися на що? — запитав шериф. — Такий чек? Навіть ось цьому хлопцеві довелося б схоплюватись як світ і ганяти до пізньої ночі, щоб розтринькати таку силу грошей за десять років.

— Я витрачу їх, ганяючи за тим, хто вбив мою Еллі! — Зненацька старий схопився, відіпхнувши назад стільця. Він заточився, та коли шериф притьмом підступив до нього, повів рукою і, либонь-таки, відкинув шерифа на крок назад. — Нічого, — вимовив він задихано. А тоді зарепетував хрипким тремтячим голосом: — Гетьте звідси! Гетьте з моєї господи всі, як один! — Але шериф не рушив із місця, ані ми з дядьком Гевіном, і вже по хвилі старий перестав тіпався. Та він усе ще тримався за ріжок столу. Голос у нього був, одначе, спокійний. — Подайте мені віскі. Онде на буфеті. І три склянки. — Шериф підніс це все — віскі в старосвітській гранчастій карафці та три важкі склянки — й поставив перед ним. Коли тепер він заговорив, голос його звучав майже лагідно, і я розумів, чому та сусідка отоді ввечері зохотилася прийти ще й назавтра зварити йому поїсти. — Ви вже мені даруйте. Зморився я. Так останнім часом пообсідали клопоти, що я виснажився до краю. Може, власне, змінити місце — якраз те, чого мені треба.

— Але ще не сьогодні, містере Прітчеле, — сказав шериф.

І ось знову, як і того разу, коли жаліслива жінка зохотилася навідатися ще раз і покухарювати, він усе зруйнував.

— Може, я сьогодні й не поїду, — гарикнув він. — А може, і поїду, але ви намірились вертати до міста, тож випиймо на щастя — і бувайте здорові. — Він зняв затичку з карафки, налив віскі у три склянки, відставив карафку й розгледівся по столу. — Гей, хлопче, — промовив він до мене, — подай-но відерце з водою. Воно там на полиці на затильній веранді.