Кримськи спогади

Коли ж треба тобi, сильне море,

Десь подiть свою силу напрасну,

Обернись на се поле просторе,

Затопи сю країну нещасну!

Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пiскiв погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволi в чужих пропадає.

Наче кiнь степовий, вiльний, дикий,

Що в пiсках у пустинi вмирає:

Захопив його вихор великий,

Кiнь упав i в знесиллi кoнає.

В ньому серце живее ще б'ється,

В ньому кров не застигла живая,

А над ним вже кружляє та в'ється

Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернiм та лютiм ячаннi

I кривавеє тiло батують,

Що тремтить при останнiм сконаннi.

Сильне море! зберися на силi!

Ти потужне, нема тобi впину, -

Розжени свої буйнії хвилi,

Затопи сю нещасну країну!

Євлаторiя, 1891

6

МЕРДВЕН

Бескиди сивi, червонi скелi,

Дикi, непевнi, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духiв оселi

Стали пiд хмари стiнами.

З гiр аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Ч о р т о в i с х о д и;

Ходять злi духи по них та збiгають

Гучнi веснянії води.

Люди ж не смiють зiйти по тих сходах

Геть на верхiв'я, туманом повитi,-

Духи поклали по всiх переходах

Скелi, вiд кручi вiдбитi;

Хто тiльки йтиме по сходах, - задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,

I подоланого стогiн заглушать

Духи луною гiрською.

7

БАЙДАРИ

Дорога довга. Чагарi, долини,

На небi палкому нiде нi хмари.

Ми їдемо, спочинку нi хвилини.

Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”

Дивлюся: брама, сивi двi скелини…

O, що се? Чудо чи потужнi чари?

Немов заслона впала i одкрила

Натури дивнi, краснй дари,

Шо дoсi вiд людських очей ховались.

Щоб тута жити, треба мати крила!

Вже люди, певне, вiд тії пори

Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила

Границею отсiї двi гори,

Що високо до неба поздiймались.

Один зелений бескид, другий - темний.

Здалека море хвилi золотії

Шле, наче провiсть волi i надії…

Чи се той свiт, загублений, таємний,

Забутий - незабутнiй рай наземний,

Що так давно шукають нашi мрiї?..

8

ТАТАРОЧКА

Там, за мiстом, понад шляхом битим,

По гарячiм каменистiм полi

Йде дiвча татарськее вродливе,

Молоденьке, ще гуля по волi.

На чорнявiй смiливiй голiвцi

Червонй шапочка маленька,

Вид смуглявий ледве прикриває

Шовком шитая чадра бiленька.

То закриє личко, то вiдкриє, -

А очицi, наче блискавицi,

Так i грають з-попiд брiвок темних!

Що за погляд в цеї чарiвницi!

9

БАХЧИСАРАЙ

Moв зачарований, стоїть Бахчисарай.

Шле мiсяць з неба променi злотистi,

Блищать, мов срiбнi, 6iлi стiни в мiстi,

Сиить цiле мiсто, мов заклятий край.

Скрiзь мiнарети й дерева срiблисті

Мов стережуть сей тихий сонний рай;

У темрявi та в винограднiм листi

Таємно плеще тихий водограй.

Повiтря дише чарiвним спокоєм,

Над сонним мiстом легкокрилим роєм

Витають краснi мрiї, давнi сни.

I верховiттям тонкії тополi

Кивають стиха, шепотять поволi,

Про давнi часи згадують вони…

10

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ

Хоч не зруйнована - руїна ся будова,

З усiх куткiв тут пустка вигляда.

Здається, тiльки що промчалась тут бiда,

Мов хуртовина грiзная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова, -

Журливо, тихо гомонить вода, -

Немов сльозами, краплями спада;

Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумнi,

Садок i башта; тут в колишнi днi

Вродливi бранки вроду марнували.

Колись тут сила i неволя ланували,

Та сила зникла, все лежить в руїнi, -

Неволя й досi править в сiй країні!

11

БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ

Палкого сонця променi ворожi

На кладовище сиплються, мов стрiли,

На те камiння, що вкрива могили,

Де правовiрнi сллять, пiдданi божi.

Нi квiтiв, нi дерев, нi огорожi…

I серед пустки, наче на сторожi,

Стоїть гробниця. Тi, що в ній спочили,

Навiки в нiй своє iмення скрили.

З чужого краю тут слiвцi бували

I тiнi бранки любої шукали, -

Витає ж тута iнша тiнь, кривава:

Нi, тута не лежить краса гарема,

Марiя смутна чи палка Зарема, -

Тут слочива бахчисарайська слава!

12

НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ

Смутна оселя!.. В веселiй країнi,

В горах зелених, в розкiшнiй долинi

Мiсця веселого ти не знайшов,

Смутний спiвець! умирать в самотинi

В смутну оселю прийшов.

Звiдси не видно нi моря ясного,

Гомону з мiста не чутно гучного,

З бору соснового шум тут iде,

Гори лунають од вiтру буйного,

Часом де дзвiн загуде…

Стали в саду кипариси стiною

Оберiгати в оселi cпожою,

Лаври - неначе зсушила журба,

Тихо, журливо кива головою,

Вiттям плакуча верба.

Все тут журливе кругом сеї хати,-

Та найсмутнiшi отії кiмнати,

Де безталанний поет умирав:

Все тут забрали, що можна забрати, -

Смутку ж нiхто не забрав.

Вiкна тьмянії, мов очi слабого,

В хатi порожнiй самотньо, убого,

Висить свiчадо на голiй стiнi,

Mлою повите, - дивитись на ньогo

Сумно здавалось менi…

Тута останнi “о г н i д о г ор i л и”,

Тута останнi “к в i т к и о б л е т i л и”,

Тiльки зосталася муза одна,

Що не лишила спiвця до могили,

Тута витає сумна.

Тiло поета в далекiй чужинi, -

Там, у тiй самiй холоднiй країнi,

Серце на смерть отруїли його!

Смутная муза лiта в самотинi,

Кличе поета свого.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

09.08.2010