Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

- Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...

- В її роки... - не стримався Андрiйко.

- Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.

- Ви вiруюча?

- Так.

- А вона?

- Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!

- Ви хотiли навернути її до вiри?

- Я сподiвалась врятувати її душу.

- На цьому й трималися вашi взаємини?

- Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.

- Вона платила їм грошi?

- Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.

- Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.

- Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.

- Ви знали всiх її коханцiв?

- Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...

- Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?

- Нi. Вона все одно не сказала б.

- Коли ви востаннє бачилися з нею?

- Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...

- У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?

- Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.

- I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?

- Нi.

- Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...

- Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.

- Це не викликало у вас тривоги?

- Нi. Я нiчого такого не подумала... Вона взагалi була людиною не дуже врiвноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це "англiйський сплiн". Тодi цiлий день валялася у лiжку, гризла насiння i не вiдповiдала на дзвiнки.

- Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, - попросив Спiвак.

- Це було у четвер.

- Двадцять другого грудня?

- Так.

- О котрiй годинi?

- Десь пiдвечiр. Може, близько шостої. У кожному разi, надворi вже по-зимовому стемнiло.

- Можливо, її убито саме в цей час, - спiвчутливо промовив капiтан Андрiйко.

- Господи прости, - прошепотiла жiнка.

На кiлька секунд усi замовкли. Урвав мовчанку Спiвак.

- У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, - сказав слiдчий. - Ось уже минуло три тижнi з того часу, як ваша приятелька перестала вiдповiдати на дзвiнки i сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцiкавилися?

Жiнка нiчого не вiдповiла.

- Ви не заходили до неї на квартиру?

Шумейкова похитала головою.

- Так я вам скажу чому, - продовжив радник юстицiї. - Ви знали, що її на свiтi уже немає!

- Знала, - тяжко зiтхнула жiнка.

- Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нiбито це для вас новина?

Жiнка мовчала.

- А я вам скажу, - жорстко промовив слiдчий. - Ви боялися запитання: "Чому не звернулися до нас, не поцiкавилися?" Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного вiдношення до трагедiї Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? - додав пiсля паузи Спiвак.