Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...

При цiй думцi її наче обiлляло тим холодним дощем, що сiявся за вiкном.

Може, це прокинувся прадавнiй страх перед жорстокою природою, коли людина iще не навчилася зогрiвати себе вогнем, клякла восени i збирала взимку коренi пiд холодним снiгом...

I в душi її зажеврiло тепле, як нiколи, почуття до батькiв. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!

Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батькiв, якi жили на далекiй Донеччинi i долi яких тепер не знала.

I от цiєї страшної воєнної осенi, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухiв, розстрiлами, рiками кровi, вона знову, як у дитинствi, вiдчула себе слабкою, беззахисною, i єдиною надiєю у неї став Курт.

Її не обходило, чим вiн займався на своїй службi, хоч добре розумiла, що це щось страшне i криваве. Почуття вiдданостi гауптштурмфюреровi i якоїсь жiночої гордостi за те, що вiн обрав саме її, та й певної надiї на майбутнє, з'явилося у неї не вiдразу, поступово, в мiру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом i кiстками на емблемах. Вона зумiла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, i вiддала б пiвжиття, якби у її родовому деревi знайшовся б хоч якийсь нiмець i вона могла б назватися фольксдойче.

А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усi його примхи, ставати потрiбною - особливо пiсля того, як гауптштурмфюрер прохопився обiцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. I тепер Люцiя у вiльний час захоплено розглядала барвистi нiмецькi листiвки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рiвних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверiв, як музику, шепотiла про себе нiмецькi назви мiст i сiл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у бiле шлюбне плаття, у каретi, що зупинилася перед кiрхою, стає на пiднiжку, а Курт у строгому чорному фраку з бiлою квiткою подає їй руку i веде по сходах вгору до широкої, навстiж вiдчиненої для них брами храму...

- Ах! - Люцiя згадала за молоко, яке почало збiгати, i притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку i поставив разом iз пеналом кольорових свiчечок на стiл.

- Вiдзначимо вайнахтен, Люцiє, - сказав вiн, коли та повернулася з кухнi, - по-вашому - рiздво. Ми святкуємо його перед Новим роком... Май на увазi, що ялинку нам надiслав з Берлiна сам фюрер, хайль Гiтлер! - Раух скинув угору руку звичним жестом. - Це не те що вашi покрученi, перехнябленi ялини у дикому лiсi - вона виросла у зразковому нiмецькому господарствi, на нiмецькiй землi. В нiй пахощi рiдної землi i рiздвяної ночi. Завтра в святий вечiр такi самi ялинки стоятимуть у всiх воїнiв великої армiї i нагадуватимуть про священну Гаймаг. I так само будуть у кожнiй нiмецькiй сiм'ї. А ось тобi, сказав далi гауптштурмфюрер, виймаючи з кишенi якусь загорнуту у папiрець рiч. Коли Люцiя розгорнула пакуночок, в очi вдарив гострий промiнчик, в її руках заiскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камiнчиком.

- Боже мiй, який чудовий перстень! - скрикнула вона i знову кинулася Курту на шию, почала цiлувати.