- Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вiкторовичу, нагадав Спiвак. - Поговоримо про дiаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подiтися з хати Гальчинської?
- Та я, боже мiй! - заприсягався столяр.
- Ви бачилися iз Людмилою Йосипiвною десь iз двадцять першого по двадцять третє грудня?
- Двадцять першого? Двадцять третього? - перепитав Бородiй. Нi.
- А двадцять другого?
- Теж не бачив.
- Коли ви востаннє були в неї?
- Востаннє? - почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. - Зараз точно скажу. В кiнцi листопада. Бiльше не був. У мене пiд Новий рiк роботи пiд саму зав'язку. План рiчний горiв. Начальство як сидорову козу ганяло. Нi суботи тобi, нi недiлi! - Вiн на мить зупинився, весь вигляд його свiдчив про напружену роботу пам'ятi. - Нi, брешу! раптом мало не радiсно вигукнув вiн. - Був я в неї у груднi, на початку, третього числа. Останнiй вихiдний нам дали у старому роцi.
- Третього грудня? - перепитав Спiвак. - Ви точно пригадуєте?
- Точно. У недiлю.
- I бiльше не було вихiдних аж до Нового року?
- Нi.
- А що ви робили i де були двадцять другого грудня? Мене цiкавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах... Не поспiшайте. Спокiйно згадайте...
I Бородiй почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Вiн весь час плутався у днях i датах, виправлявся, мiняв свiдчення i зрештою сказав: "Робiть зi мною що хочете, але у той передноворiчний тиждень, i в середу, i в четвер, i в п'ятницю, до пiзнього вечора був на роботi, хiба що в обiд у гастроном вибiгав купити поїсти.
Спiвак згадав розповiдь Шумейкової про те, що уже в новому роцi вона побачила Бородiя на Бессарабському ринку. Вони мало не нiс до носа зiткнулися, проте столяр удав, нiби не упiзнав її, а вiдвернувся i швиденько гайнув собi. Хочеш не хочеш, думалося слiдчому, а версiя "знайома", яку можна було розробляти стосовно молодих негiдникiв масажистiв, якби не їхнє алiбi. Доведеться, вирiшив вiн, доручити лейтенантовi Задорожному перевiрити слова Бородiя i уточнити, чи справдi столяр має алiбi.
Вивчаючи похнюпленого чоловiка, який раз у раз пригладжував долонею свiй i так рiвненький, прилиплий до спiтнiлого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: "А чи не використовувався цей чоловiк Гальчинською iще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчикiв!" Услiд за цiєю думкою народилася iнша, яка, здавалося, нiяк не була пов'язана з попередньою: "Звiдки Гальчинська брала грошi? Пенсiя у неї мiзерна, iнших матерiальних джерел немає. Є тiльки одне - дорогоцiнностi, якi невiдомо як припливли до неї. Багатi коханцi у днi молодостi? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцiнити в Києвi, навiть мiлiонери не розкидаються... Дорогоцiнностi, коштовнi прикраси... Але дiамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх... ранiше їх треба обмiняти на грошi... Хто ж їх продавав Гальчинськiй, хто купував?.. Тут цiлий клубок нерозгаданого, i, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капiтаном шукають...
Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж нi. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацiкавились, звiдки у неї такi унiкальнi антикварнi коштовностi?
Можливо, доручала саме Шумейковiй i цей спiльний iнтерес склеював їхню дружбу, а всi розмови релiгiйної лiкарки про спасiння душi, то лише камуфляж?
Петро Якович вирiшив ще раз допитати Шумейкову i спробувати вивiдати це у неї, а також поцiкавитися скупкою, яка якраз мiститься в районi Бесарабки.
Але якою мiрою його мiркування можуть стосуватися столяра Бородiя?
Вiн ще раз обвiв поглядом Пригнiченого пiдозрюваного, який покiрно сидiв перед ним, якийсь нiби розчавлений подiями, що каменем впали на його голову, i весь час смикав край рукава свого старого ватяника.
Нi, вирiшив Спiвак, не доручила б Гальчинська якийсь свiй дiамант продати цiй людини iз спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б пiдозру i, зрештою, вивело б на неї.
- Добре, Василю Вiкторовичу, - вiдриваючись вiд довгого ланцюжка мiркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстицiї. - Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипiвни. Ви заявили, що бачили їх на нiй, але вони вас не цiкавили. Так?
- Так, - радо кивнув Бородiй, думаючи, що слiдчий цiлком згодний iз його запевненнями.
- А менi щось не вiриться, що ви такий вже байдужий до краси, - говорив далi Спiвак, спостерiгаючи, як хмурнiє лице пiдозрюваного. - Ви ж майстер, i червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, нiжок та пронiжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..
- Та менi... хiба менi, як випив, до них було, заллю очi - i все... Що я там бачив?!
- А не доручала вам Людмила Йосипiвна продати обручку або камiнчик?.. Ну, вiднести до скупки або що... - про всякий випадок, щоб потiм не дорiкати собi, спитав Спiвак.
- Нi, - хитнув головою столяр. - Нiколи такого не казала...