Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Полковник Коваль схилився, над ними. Пiсля розслiдування справи загибелi реемiгранта Гущака бiля станцiї Лiсової вiн поцiкавився вмiстом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будiвельниками, були рiзнi фiнансовi документи, векселi внутрiшнi i закордоннi, якi втратили свою силу, i трохи iноземної валюти. Крiм того, у окремому шкiряному саквояжi лежали загорнутi в замшу алмази та iнше дорогоцiнне камiння, кiлька золотих перснiв з дiамантами. Як виявилося, усi дорогоцiннi камiнцi, серед них i великi алмази, були майстерною пiдробкою iз звичайного скла, що їх називають "стразами", а золотi перснi - iз мiдяного сплаву.

- Так, вони, вони... такi самi... - зрештою вимовив Коваль.

- Ювелiрною експертизою встановлено, що справжнi, - зауважив радник юстицiї...

- Я добре пам'ятаю оцей дiамант, - показав полковник на великий прозорий камiнець, що мiнився свiтлими вогнями. I сережки дуже схожi. - Пiсля самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберiгалися тi фальшивки, цiкавилися: що ж було знайдено будiвельниками, заради чого Козуб пiшов на вбивство, - пояснив Коваль Спiваку. - Так, Остапе Володимировичу?

- I не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричi.

- Що ж виходить? - мiркував вголос полковник. - Виходить, що у Апостолова були двi сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга iз справжнiми. I Гущак знав про обидвi... Чого вiн спочатку подався у Лiсову, де були фальшивi?

- Думаю, йому кортiло подивитися одну й другу, - сказав Андрiйко. - Тiльки до другої, а втiм, i до першої, вiн таки не добрався... Перешкодив Козуб...

- Якби дiзнатися, де була сховка iз цими справжнiми дiамантами, - зауважив Коваль. - Ясно, що цi кiлька дрiбничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вiтром скарби цiлого банку.

- Так. Вона не дуже шикувала, хоч нi в чому собi не вiдмовляла, - сказав Спiвак,

- Навiть у платних коханцях! - вкинув капiтан.

- Але як це все потрапило до її рук - от у чому питання. Звичайна естрадна спiвачка нiбито без якихось широких зв'язкiв... - говорив далi радник юстицiї.

- Якщо не брати до уваги того гестапiвця, бiс його мамi! - вкинув капiтан.

- Ну, не привiз же вiн їй цiнностi з Берлiна!

- Може, Апостолов саме в неї i ховав, тут була та сама друга його сховка, - припустив капiтан,

- Нi, нi! - категорично вiдкинув таку версiю Коваль. - Навiть найулюбленiшiй коханцi Апостолов не довiрив би такi скарби. Крiм усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, iм'я її, здається, було Єфросинiя Iванiвна, їй у крайньому разi довiрив би.

- Навряд, Дмитре Iвановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.

- Бачу, що ця знахiдка у Гальчинської породжує бiльше запитань, нiж є вiдповiдей, - зiтхнув Спiвак. - Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.

- Добре, повернемось до наших баранiв, - посмiхнувся Андрiйко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.

Дмитро Iванович зрозумiв капiтана i у вiдповiдь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранiв, до ваших справ, я не маю претензiй...

17

Час минав, Минали днi, мiсяцi. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люцiї на захiд вiйна. Київ було визволено, i мiсто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект - Хрещатик - i прилеглi до нього вулицi iще лежали в руїнах. Влiтку досить було найменшого подуву вiтру, щоб над купами цегли рудим туманом пiдiймався у повiтря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерiвних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у мiстi, люди жили гаслами i надiями. Панувала ейфорiя, яка охопила все суспiльство, загальне пiднесення духу, яке долало навiть гiркий сум за полеглими у вiйнi, за безвинними жертвами Молоха.

Цього мирного сiчневого дня Люцiю, яка була на репетицiї хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, i притьмом побiгла до артистичної вбиральнi. Люцiя не помилилась: її новий приятель - майор з вiйськової комендатури Iгор Петрович Єпiфанцев - нагадував, щоб iшла на площу Калiнiна, де вiдбудеться акт вiдплати фашистським катам - прилюдна страта гестапiвцiв, якi лютували у Києвi.

Люцiя подякувала, поклала трубку на важiль телефону i повiльно вийшла з кiмнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло пiти на площу, власними очима побачити страшне видовище, i водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй нiяковiти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй тi гестапiвцi?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тiльки, щоб врятувати життя. Кожен тодi рятувався як мiг, i хто її звинуватить, що вона це робила у свiй спосiб. Зрештою, вона теж жертва фашистiв - хiба не обдурив її пiдло гауптштурмфюрер, який втiк, покинувши її напризволяще...