В останнi днi перед появою радянських вiйськ вона причаїлася у своїй квартирцi. В мiстi коїлося щось страшне, падали снаряди, мiни, нiмецькi команди вогнеметами палили будинки i пiдривали їх вибухiвкою. Навiть у вузькому промiжку мiж будинками висiв рожевий вiдблиск мiських пожеж. Курт подзвонив їй пiд вечiр, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свiй чемодан i, радiсно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулицi, чекала Курта.
Проте вiн не з'явився. Нi за годину. Нi за двi. Нi протягом ночi... Стомлена, позбавлена сил, Люцiя непомiтно для себе заснула, сидячи у крiслi.
Прокинулась, коли над мiстом уже займався новий осiннiй день. Здавалося, уже нiколи бiльше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї... їй стало дуже самотньо i лячно на душi, мучило передчуття повного краху пiсля того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний свiт. Якийсь час вона ще надiялася, що Курт повернеться. Навiть коли радянськi вiйська увiйшли у Київ. Адже битва iще тривала... Особливо пiднеслася духом, коли нiмцi знову потiснили ворога i забрали назад Житомир, що був воротами до столицi... Проте сподiванням її не судилося здiйснитися...
Люцiя повернулася до зали, де йшла репетицiя, не знаючи, що їй робити.
Коли у мiстi остаточно встановилася Радянська влада, Люцiя пiшла ва-банк. Вона знайшла комендатуру i запропонувала свої послуги для художньої самодiяльностi. Там i познайомилася з майором - помiчником коменданта. Гарненька, привiтна спiванка, яка потерпала при нiмцях, справила на нього враження, i вiн почав виявляти до неї прихильнiсть. Зрештою влаштував її до ансамблю, органiзованого комендатурою, i Люцiя пiднеслася духом.
Спiванка у залi тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий i сказав, що всiм треба йти на площу Калiнiна, де буде виконано вирок Вiйськового трибуналу над воєнними злочинцями
Репетицiю припинили, i всi рушили на площу.
Люцiя йшла в гуртi з усiма хористками, когось тримала пiд руку, жартувала, як усi, сама не тямлячи, що щебече, а на душi було мулько. Вона уже лаяла себе, що пiшла. Прагнула не видiлятися серед iнших - їй здавалося, що на обличчi у неї написано все її сум'яття.
Округла площа Калiнiна у центрi мiста лежала в руїнах. Амфiтеатром її оточували високi купи битої червоної цегли, ледь припорошеної снiжком, - все, що залишилося вiд навколишнiх будинкiв. Люди видиралися по нiй вгору, щоб поглянути вниз на очищений вiд цегли центр, де пiдносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кiлькома зашморгами на довгiй перекладинi, якi порожньо звисали, далеко не сягаючи землi.
Засуджених ще не привезли.
Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крiзь хмари, пестило обличчя людей. Люцiї здавалося, що свiт на її очах подiляється навпiл: на тих, хто, гризучи насiння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, i на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була i серед одних, i серед других. Здригаючись вiд чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червонiй цеглi, вона все ж була по цей сонячний бiк, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чiплялася.
Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люцiя непомiтно вислизнула з тiсного кола i спустилася вниз. Там, втративши з очей площу i шибеницю, вона стояла, не наважуючись пiти геть, їй здавалось, що в такому разi усi зрозумiють її настрiй.
Та ось Люцiя почула, як дужче загомонiли вгорi люди, долетiли гнiвнi вигуки. Перемагаючи себе, пiднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажiвки iз збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорнiй формi, без пояса, простоволосий, другий, поруч, - у радянськiй вiйськовiй формi, що супроводжував засудженого злочинця i мав виконати вирок. У Люцiї закалатало серце.
Машини повiльно пiд'їхали пiд шибеницю i зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рiвненько пiд своїм зашморгом. З горбiв, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.
Над площею, посиленi потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелiчувалися страхiтливi злочини гестапiвцiв. Грiзний голос, що долiтав, здавалося, з неба, тисячократно вiдлунював над головами.
Нарештi вiн стих, i тиша запала над мiстом. Люцiя опустила очi додолу. Стояла нi жива нi мертва. Не могла дивитися i не могла втекти. Зрештою пiдвела голову. Виконавцi вироку вже примiряли зашморги над головами засуджених.
Якийсь молодик, що опинився поруч Люцiї. звернувся до неї. Люцiя нiчого не почула. Вiн посмiхнувся. Жiнку пересмикнуло: "У таку хвилину!" Вона сердито вiдвернулася вiд молодого нахаби i вглядiлася в те, що вiдбувалося на площi. Там серед грiзної тишi виконавцi уже прилаштовували зашморги на шиях гестапiвцiв. Засудженi були мiцно припнутi до дощок i не могли вчинити опiр. Тiльки один щось вигукував, а iнший, який опинився найближче до того мiсця, де стояла Люцiя, пручався i усе намагався ударити головою в груди радянського офiцера.