Культ

Банзай сів навпроти Кєші. Той вів далі:

— Тоді Льова зібрав живність покрупніше і пішли на тих бородатих зайців. Зайці їх всіх замочили, а Лева зв'язали і тримають над пропасьтью. А той каже тим: "Чюєте, браткі, відпусьтіть мене, я ж тутай ніби як Цар звірів". А вони йому: "Заткні пасьть, скатіна! Шаміль Басаєв тутай царь!"... Круто, пра'?

Лісун, регочучи, закивав головою. Кєша поводив ложкою у рідкій зупі ще трохи, поклав щоку на власну долоню і перевів стурбований погляд зі знежиреної водички на нового сусіда, а потім на пана Андрія, який усе ще підбивав клинці до медсестрички. Медсестричка мала русяве, дрібнозавите, наче листя валіснерії штопоролистої, волоссячко, по-ренуарівськи бліду церу, куций пружній зад і ймення Аліска. Аліска була янгольськи милим дитям і зараз весело віджартовувалась від пано-Андрієвих наполягань на злягання.

— Во дає старий, — не то схвально, не то саркастично промовив Кєша.

До них мовчки присів Ханигін-Тичинда, буркнувши самому собі "Смачного".

— М-да-а-а... — підтакнув і собі Лісун. Його погляд мрійливо блукав по Алісчиних персах. — А між іншим, — перевів раптово зір на Банзая, — колишній гебіст, сексот, стукач і подвійний агент Збішек...Так-так.

Банзай недовірливо глянув на Кєшу, чи той, бува, не підсміюється з Лісунових пришпилів. Кєша з мудрим виразом закивав головою на підтвердження.

— Тока... сексот ванючій... Точно-точно. Перейшов через лапи Ка-Ге-Бе, мацаки еН-Ка-Ве-Де...

— еМ-Ге-Бе... У-Га-Ве-Ер...

— Травився у сичугу СМЄРШа, побував у котлі еС-Бе, пахан його, до речі, тоже того... сексот... наших закладав. Був луччим другом міжнародного шпіона Кузнєцова, сексот ванючій... а диви-диви-диви! Як коло Аліски мєлким бісом сиплецця!..

— Андрюха наш коло Аліски — як риба у воді, — з неабияким підтекстом додав Лісун і на підтвердження кивнув головою.

Кєша аж не зміг донести до рота ложку. Так і завмер:

— Як опариш в гамні, — процідив він і запхав ложку в пащу. А потім буркнув, проковтнувши ложку зупи (знову, мабуть, маючи на увазі щось пішле): — Щі, хоть етат палащі...

Пан Вітайль лише відсунувся на край лавки й налякано стріляв поглядом то на одного сусіда, то на іншого.

— Послухайте, — втрутився Банзай, використавши затишшя в репліковому обстрілі. — Шо, ви думаєте, сталося з Дімою?

Біолог знизав плечима.

— А чьо-чьо?.. Рєхнувся. Криша поїхала. Ше би нє — шодень стільки дєрьма слухати. Як якусь старшокласницю пахан взув... Тоже мені. Гм.

Ще раз гмикнувши, Кєша замовк, п'ючи компот. Було видно, що йому припали до душі власні слова, і що він зараз був би дуже не проти сам вислухати кілька історійок про старшокласниць, взутих паханами. Допивши компот, додав:

— Ше би не рєхнутись. Стільки гімна, аж в голову не влізаєцця...— несподівано Кєша пчихнув, не встигши затулити рота. Підняв д'горі великий палець і виразно кивнув:

— О! Правду кажу... кстаті...

— Але знаєте, — втрутився Вітайль, — тепеr дійсно інша атмосфеrа в коледжі. Непrиємна така, загrозлива така якась, знаєте...

Банзай насторожився. Він підвів очі й несподівано для себе побачив на лиці Лісуна прихований страх. Впізнавання?

— Може, на зміну погоди? Ну... магнітні бурі, хто його зна...— висунув Юрко власну версію.

Пан Вітайль глянув на сусіда таким убивчим виглядом, наче той щойно запропонував до десятиліття т.зв. Незалежності поставити мюзикл про історію України з Віциним, Нікуліним, Моргуновим у ролях, відповідно, Кия, Щека та Хорива і Боріса Моісєєва у ролі сестри їхньої Либідь.

— Не знаю, я ні хріна не чую, — зі зневагою до всіляких там фіктивних переживань легковажно сказав біолог. — От слухав Дімка про всяку хєрню, і поїхала йому криша... М-да-а-а... пахан — і дочку. Як казав один мій випускник, "ніззя абять ніабятнає"...

— Блок. Або Пушкін, — устромився непевно пан Вітайль.

— Чьо?

— Так казав... — пан Вітайль насилу проковтнув слину. Біолог викликав у нього дивний забобонний страх. — Ну... так, по-моєму, писав у якомусь віrші Блок... або Пушкін.

— Я канєшна ізвіняюсь, таваріш Інтєліґєнт, — доволі в'їдливо промовив Кєша. — НО ЕТА НІКАВО НЄ ЄБЬОТ!

Ханигін-Тичинда голосно дзенькнув ложкою по тарілці, з гуркотом підвівся й пішов. Лісун запитально подивився на кумпля.

— А чьо ти на мене дивишся? То він такий псіхований... він, панімаєш, загрозу чює. Де ж він, такий умнік, у нас та й узявся?

Лісун безпорадно знизав плечима, встав і поніс брудну тарілку. За мить зник і Кєша. Залишився лише самотній Банзай, сам-на-сам зі своїми лихими передчуттями.

2

Банзай пригадав, що вєлікій посьолок Жданово мало чим різнився від Мідних Бук. В обох випадках, коли Банзай сходив на перон містечка, його зустрічав пенсійного віку згорблений дідок, що міцно стискував у дещиці свій кінець і люрав їдко-жовтою сечею на землю. В обидвох випадках стояла шалена спека, і сеча практично відразу висихала. Відливши, в обох випадках дідусі ховали свої мертві кавалки м'яса у ширінку, заправлялись, озирались і, поохкуючи, розглядали розпечений вагон Юґо-Западной Желєзной дароґі.