Культ

Юрко приблизно порахував, коли ж могла бути підпільна торгівля алкоголем. Сицилійці... мафія... старий викликав у нього все менше довіри. Хтозна, може, і він зараз почне проповідувати про Навіґаторів?

— А ше, то я вже поїхав з Ейкройдта, бо Джо з порваною губою вже був не тим... А потім якась сволоч підпалила будинок Кривого Бадді. Бідака згорів, разом зі своєю мамою і сестрою... він так і не одружився, бо завжди був занадто грубим. Так от, потім ше трохи мандрував Америкою, їздив у Мен, думав, може, мене візьмуть до компанії Сари і Ред-Топ Бойз, а тут на тобі — кажуть, шо вже й Сари Тідуелл немає. Біда була тоді та й годі...

Банзаю дуже кортіло спитати, котрий тоді був рік, бо старий таки забрехався.

— О, ну а тоді вже були трохи кращі часи... я здибав одного чоловіка, свого доппельґанґера...

— Як ви сказали?!

— Свого старого знайомого, і ми з ним проблукали ше пару років, просто граючи на вулиці. Навіть бачили самого Гендрикса з пальцями від Диявола... Я на власні очі бачив мітку Лихого — вона була в Гендрикса під лівою пахвою.

— Ви сказали "доппельґанґер", а не "старий знайомий". Шо то означає?

— Я сказав "старий знайомий", і не треба мене оббріхувати. Я знаю, шо кажу... і взагалі — я мав розказати про зовсім інше. Ти десь працюєш, та? Десь тутай?

— Ну, та...

— Певно, в ґімназії, нє?

— Та...

— Но то можеш нині туди не йти... епідемія ґрипу. Всі хворі.

— Як ви знаєте?

— Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає... Заглянь он до тої церковці... цікаво буде.

Банзай ввічливо знизав плечима:

— Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю...

— Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?

— Ну...

— Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі, — старий витяг нову пом'яту цигарку і знову запалив. Сніг із неба сипав усе густішою завісою.

— Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.

— Шо то за такий у вас старий знайомий?

— Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й мене мусила б знати. От цікаво: чи пам'ятає вона мене?

— То ваш колєґа місцевий також?

Старий незадоволено повторив, випустивши дим поміж бороду:

— Раз кажу "мій старий знайомий", а сам я місцевий, значить, і він місцевий. Старий знайомий.

Банзай глянув на годинник. Пів на дев'яту. На перший урок можна не спішити — у нього вікно. "Почекаю, послухаю байок", — подумав Банзай.

— Я тут зі своїм знайомим уже дуже давно. Погана історія в того міста. Послухаєш, чи я вже тобі набрид?

Банзай заперечливо похитав головою, підбадьорюючи людину-оркестр говорити далі:

— Давайте, я ше маю час.

— Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка — українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади. Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчизняна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж повимирали. А потім була операція "Карнагула": із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце... Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві третіх втекло знову: на трускавки в Англію чи апельсини в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншшю та заокеанії. Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

— А чому так?

— Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

— Ти би там заблудився?

— Може. Напевне. Скоріш за все.

— А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, як би був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди. Направду, підеш — і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер — ну, останні кілька сотень років — той блуд ніби спустився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблудитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок...

— Чого?...

— Чого? Таке краще не питати. Непогане місто... Завидна. Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а... Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

— Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. — йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.

— Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити... Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось-ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.