Культ

Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворим. І саме почав то відчувати.

Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком. Власне кажучи, чай у неї був лише згідно з назвою: наполовину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув пів-ложки валер'янки.

Руки Дарці помітно тряслися. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.

Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка. Не з розряду тих, що любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. У Дарці трапився приступ істерики.

Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорватися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дарця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо-червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію. Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.

Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:

— Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вдарити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіга не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!

Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:

— Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!

Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.

— То не сон...

— Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!

— Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?

Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:

— Я зі сновидами не розмовляю.

— Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.

— Ти не маєш ніяких доказів.

— Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідомлюю.

— За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний...

— Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала...

— Ну і шо, — Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. — Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.

Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: "Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар... покажи, хто господар у хаті... Вдар — і в підвал. І там, у підвалі... одним словом, як тоді"...

Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, так що засвербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько,

(по писку — і в підвал)

показати, хто в хаті

(як тоді)

господар.

Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.

Дарця подивилася на нього з-під лоба. Нижня губа почала дрібно трястися.

— Сон, я сплю... тебе немає... Сон...

— Не сон, Дарцю, не сон...

— Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!

А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по цілому лицю, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе. Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачудовуючись до болю знайомим запахом дівчиська.

Треба віддати належне: плакала вона довго.

Банзай витер її обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар'ювала хуртовина.

— Все? Можеш говорити? — тихенько спитав на вухо Банзай.

Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розревілася знову. За кілька хвилин вона, врешті-решт, виплакалась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер'янкою.

Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи. Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:

— Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?

— Зараз? — так само пошепки спитав Банзай.

— Та.

— Тут?

— Де завгодно.

Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.

— Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?

Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.

— Чому зараз нє? — все ще шепотіла вона.