Квентін Дорвард

Павійон кинув безнадійний погляд на Квентіна, не знаючи, очевидно, що вирішити. Дорвард, який не пропустив жодного слова з цієї розмови, котра його дуже збентежила, бачив, що все тепер залежало тільки від того, наскільки йому пощастить зберегти свою мужність і примусити Павійона не розгубитися. Він рішуче встряв у розмову, як людина, що має право голосу в цьому обговоренні:

— Пане Павійон, мені соромно, що ви вагаєтеся. Сміливо йдіть до Гійома де ля Марка і вимагайте від нього вільного виходу з цього замку для вас, вашого ад'ютанта, зброєносця й дочки. Він не має ніякого права тримати вас у полоні.

— Для мене й мого ад'ютанта, тобто для мене самого й Петера? Гаразд, а хто мій зброєносець?

— Та хоч би і я, — відповів безстрашний шотландець.

— Ви?.. — здивувався розгублений городянин. — А хіба ви не посол французького короля Людовіка?

— Звичайно, але дане мені доручення я мушу переказати тільки членам льєжської муніципальної ради і тільки в Льєжі. Коли Гійом де ля Марк довідається, хто я, то чи не доведеться тоді вступити у переговори з ним? Ну й, звичайно, він затримає мене… Ви повинні вивести мене таємно з замку як вашого зброєносця.

— Гаразд, як зброєносець то й зброєносець… Але ви кажете про мою дочку, а моя дочка, сподіваюся, зараз спокійно сидить дома, де від усього серця також бажав би бути і її батько.

— Ця дама, — сказав Дорвард, — зватиме вас батьком, поки ми тут, у цьому замку.

— Не тільки тут, а все моє життя, — сказала графиня, кидаючись до ніг фламандця й обіймаючи його коліна. — Все моє життя я шануватиму вас, любитиму і молитимусь за вас, як за свого батька, коли ви тільки допоможете мені в цій скруті. О, не будьте жорстокі! Уявіть собі, що ваша дочка благає якогось незнайомця, щоб він урятував її життя й честь, уявіть собі таке й заступіться за мене, як ви хотіли б, щоб заступилися за неї.

— Ай правда, — сказав добрий городянин, дуже зворушений її пристрасним закликом. — Мені здається, Петер, ця гарненька дівчина скидається на нашу Трудхен, я це одразу помітив. А цей бравий юнак, у якого на все є відповідь, точнісінько її наречений. Можу побитися об заклад, Петер, що тут справжнє кохання, і гріх було б не допомогти їм.

— І гріх і сором, — відповів Петер, утираючи рукавом своєї куртки очі, бо це був фламандець доброї вдачі, незважаючи на всю свою самовпевненість.

— Ну, хай буде моєю дочкою, — сказав Павійон. — Тільки добре закутається в своє чорне шовкове покривало. І коли тут не знайдеться відданих чинбарів, щоб оборонити її, то вони не гідні тримати в руках ту шкуру, яку обробляють. Але стривайте… адже нам доведеться відповідати на запитання. Що ж я відповім, коли мене спитають, як це моя дочка попала сюди в таку колотнечу?

— А як попала сюди половина всіх льєжських жінок, що супроводили нас до самісінького замку? — зауважив Петер. — Певна річ, у них не було для цього ніяких інших причин, крім того, що немає такого місця в світі, куди б жінкам не треба було сунути свого носа. Наша панянка Трудхен зайшла трохи далі, ніж інші, оце й усе.

— Чудово сказано, — відповів Квентін. — Будьте ж відважні й послухайте добрих порад цього пана, шановний Павійоне, і ви без усякої шкоди для себе зробите найкраще діло, яке будь-коли робилося від часів Карла Великого. А ви, панно, закутайтеся добре в це покривало (на підлозі було порозкидано багато речей з жіночого вбрання), звіртеся на нас, і ви будете на волі і в безпеці. Вперед, пане мій, — додав він, звертаючись до Павійона, — вперед!

— Стривайте, стривайте хвилинку, — сказав Павійон, — моя голова відмовляється думати! Цей де ля Марк — справжній біс, вепр і за своєю вдачею і зовні. А що коли ця молода панна — одна з графинь де Круа? І що буде, коли він довідається про це й розлютується?

— А коли б я й була однією з тих нещасних жінок, — сказала Ізабелла, знов намагаючись кинутися йому в ноги, — невже ви покинули б мене в цю жахливу хвилину? О, чому я справді не ваша дочка, не дочка бідного городянина!

— Не такого вже бідного, зовсім не бідного, панно. Ми маємо з чого жити, — зауважив синдик.

— Пробачте мені, благородний сеньйоре, — знову почала нещасна дівчина.

— Ні, не благородний і не сеньйор, — заперечив синдик. — Простий городянин з Льєжа, який сплачує по векселях готівкою своїми гульденами. Але це не до діла. Гаразд! Графиня ви чи ні, я все одно заступлюся за вас.

— Ви зобов'язані заступитися за неї, хоча б вона була й герцогинею, — сказав Литер, — коли вже дали своє слово.

— Правильно, Петер, правильно, — сказав синдик. — У нас у Фландрії кажуть так: «Ein Mann — ein Wort»[204]. А тепер ходімо до цієї потвори. Треба попрощатися з цим Гійомом до ля Марком. Не знаю, чому мені стає аж моторошно, коли згадаю про це… Коли б можна було обійтися без цієї церемонії, бо я не маю ніякої охоти розмовляти з Вепром.

— Якщо ви зібрали озброєних людей, то хіба не краще піти просто до воріт і розігнати сторожу? — сказав Квентін.