Квентін Дорвард

Проте розсудливість перемогла в ньому. Він побачив, що загальне співчуття ради на боці графині, і побоявся, що Людовік може використати в своїх інтересах незадоволення бургундських васалів. Крім того, цілком можливо, що й сам він, оскільки був скоріше грубої та нестримної, ніж лихої вдачі, соромився свого неблагородного вчинку.

— Слушно, Кревкере, я поквапився з своїм вироком, — сказав він. — Ми призначимо їй кару за всіма правилами рицарства, її втеча до Льєжа була сигналом до вбивства епіскопа. Нехай же той, хто найкраще помститься за це вбивство й принесе голову Арденського Вепра, матиме право просити в нас її руки. Коли ж вона і на цей раз відмовиться коритися нам, ми-віддамо переможцеві її землі та все майно, і тоді вже залежатиме від його великодушності подарувати їй суму, потрібну для її вступу до монастиря.

— Ваша високість, — вигукнула графиня, — згадайте, що я дочка графа Рено, відданого друга вашого покійного батька. Невже ви» зробите з мене нагороду для того, хто найкраще володітиме мечем?

— Рука вашої прабабки була виграна на турнірі, — відповів герцог, — заради вас битимуться в справжньому бою. Шануючи пам'ять покійного графа Рено, я оголошую, що дістати цю нагороду може тільки дворянин бездоганного походження та незаплямованої поведінки. Але хоча б переможцем був найбідніший воїн з усіх тих, які колись носили меч, він матиме право просити вашої руки. Присягаюся в цьому святим Георгієм Бургундським, моєю герцогською короною й орденом, який я ношу! Ну, панове, — додав він, звертаючися до всіх, — сподіваюся, що тепер моя ухвала відповідає законам рицарства?

Заперечення Ізабелли поринули в гучних вигуках схвалення. Серед них особливо чути було голос старого лорда Крофорда, який жалкував, що через свої роки не зможе переломити списа за таку прекрасну нагороду. Герцог був дуже задоволений виявом загальної ухвали, і гнів його вгамувався, як ріка, що після поводі входить в свої береги.

— Але невже ми, одружені люди, маємо лишитися осторонь цієї славної боротьби? — запитав де Кревкер. — Це суперечило б моїй честі: я дав обіцянку поквитатися з цим диким звіром де ля Марком.

— Нема чого шкодувати, Кревкере, — звернувся до нього герцог, — коли, рубай і заслужи нагороду, і, якщо не маєш змоги сам скористатися з неї, поступися нею для когось, ну, хоча б для свого племінника графа Етьєна.

— Дякую, государю, — сказав Кревкер, — я намагатимуся відзначитися в бою, і коли мені пощастить, то нехай уже Етьєн умовляє шановну матір-настоятельку.

— Сподіваюся, — сказав Дюнуа, — що французьке рицарство не буде позбавлене змоги взяти участь у цьому славному змаганні?

— Боронь боже, хоробрий Дюнуа, — відповів герцог, — хоча б задля самої насолоди побачити, як воно вміє битися. Я не маю нічого проти того, щоб графиня Ізабелла одружилася з французом, але, звичайно, з неодмінною умовою, що майбутній граф де Круа стане підданим Бургундії.

— Досить, досить, — сказав Дюнуа. — Мій герб ніколи не буде оздоблено короною графів де Круа. Я хочу жити й померти французом. Але якщо я відмовляюся від нагороди, то не відмовляюся від того, щоб завдати удар за даму.

Балафре, звичайно, не наважувався голосно висловлюватися в присутності таких сановних осіб, але промимрив:

— Ну, Сондерсе Саплджо, вивозь своїх! Ти завжди казав, що шлюб принесе щастя нашій родині. Адже в тебе ще ніколи не було такої прекрасної нагоди виконати свою обіцянку.

— Ніхто про мене не згадав, — сказав ле Глор'є, — а проте я певен, що одержу цю нагороду швидше, ніж будь-хто.

— Твоя правда, мудрий друже, — сказав Людовік, — там, де йдеться про жінку, найбільший дурень має найбільше шансів на перемогу.

Поки обидва государі та їхні придворні бавилися жартами з приводу долі графині Ізабелли, настоятелька монастиря і графиня де Кревкер, з якими дівчина ввійшла до зали, марно намагалися втішити її. Настоятелька намагалася умовити її, що свята діва була б розгнівана всякою спробою не допустити ту, що дала щиру обіцянку постригтися, до святині святої Урсули. А графиня де Кревкер нашіптувала їй більш світські розради, що жоден справжній рицар, здобувши перемогу, ніколи не скористається проти її бажання з свого права на обіцяну герцогом винагороду, а можливо, переможець припаде їй до вподоби і вона скориться наказові герцога. Кохання, як і розпач, хапається за кожну соломинку: і хоч яка маленька та непевна була надія, яку відродив цей натяк графині де Кревкер, сльози бідолашної Ізабелли лилися вже не так гірко, коли вона добрала зміст цих слів[262].

Розділ XXXVI ВИЛАЗКА

Хай не втрачає ще надії

Засуджений на смерть,

І в серці, доки іскра тліє,

Не все зотліло вщерть.

Надія ледве вже помітна

Освітлює стежки;

Хоч ніч тривав безпросвітна,

Десь промінь є тонкий.

Голдсміт