Квентін Дорвард

— Вони проводили досить глибокі борозни, — сумно відповів Квентін. — Але нарешті вони втомилися й зглянулися на благання моєї матері помилувати мене, коли побачили, що іскорка життя ще жевріє в мені. Ученому монаху з Ебербротіка[51], який, на щастя, був нашим гостем у цю лиху годину і якого ледве не вбили під час сутички, дозволили перев'язати мої рани і перенести мене в безпечне місце. Але за цей дозвіл він і моя мати мусили дати обіцянку, що я стану ченцем.

— Ченцем! — вигукнув дядько. — Присягаюся святим Андрієм, ось чого зо мною ніколи не. було. З самого мого дитинства нікому ще не спадало на думку зробити з мене ченця. Мені аж дивно, коли подумаю про це. Правду кажучи, коли б не грамота, якої я ніколи не міг збагнути, не співання псалмів, яких я не терплю, не вбрання, схоже на одежу божевільного жебрака, — хай простить мені божа мати! — тут він перехрестився, — та не пости, які не зносить мій апетит, — з мене вийшов би ченець, не гірший, ніж мій кум з монастиря святого Мартіна. Але не знаю, чомусь ніхто не пропонував мені вступити до цього стану. Отже, любий племіннику, ти мусиш стати ченцем — але навіщо, скажи, будь ласка?

— Для того, щоб згас рід мого батька разом зі мною в монастирі або в могилі, — відповів Квентін, глибоко схвильований.

— Он як! — вигукнув дядько. — Тепер я розумію. Хитрющі бестії, дуже хитрі! Проте їх можна обдурити. Я пригадую каноніка Роберсарта, що дав обіцянку, а потім утік з монастиря й зробився ватажком вільних загонів. Він мав коханку, найвродливішу дівчину, яку я взагалі будь-коли бачив, і трьох не менш гарних дітей. Отже, немає надійних ченців, і не слід на них покладатися, бо вони можуть стати воїнами й батьками. Але розповідай далі.

— Мені небагато залишається сказати, — промовив Дорвард, — крім того, що, бажаючи звільнити мою матір від усякої відповідальності за мене, я вступив до монастиря, де на мене одягли вбрання послушника, навчили виконувати монастирський устав і навіть читати й писати.

— Читати й писати! — вигукнув Балафре, який був з числа тих людей, які вважають за щось дивовижне всі знання, вищі за їхні власні. — Писати, кажеш ти, й читати! Я не можу повірити цьому: ніколи ніхто з Дорвардів, так само й Лезлі, настільки мені відомо, не міг написати свого прізвища. Принаймні за одного можу ручитися з них: я можу писати не краще, ніж літати. Отже, іменем святого Людовіка, як вони навчили тебе цього?

— Це було нудно спочатку, — сказав Дорвард, — але стало легше й приємніше, коли я призвичаївся. Я був слабий від ран і втрати крові і, щоб віддячити своєму рятівникові, панотцеві Пітеру, почав учитися з великим завзяттям. Тим часом, прохворівши кілька місяців, померла моя мила мати, і, як тільки моє здоров'я покращало, я сказав своєму добродійникові, який був також помічником ігумена, що не хочу бути ченцем. Тоді ми умовилися, що мене відпустять на волю шукати щастя; а щоб урятувати помічника настоятеля від гніву Огілві, зробили так, ніби я втік. Для підтвердження цього я взяв із собою з монастиря сокола абата. Але насправді мене звільнили за всіма правилами, і це засвідчено рукою й печаткою самого абата.

— Оце правильно, оце добре, — сказав дядько. — Наш король не дуже зважає на всякі там витівки, але втечі з монастиря не пробачить. Ну, а як твій гаманець? Б'юся об заклад, що тобі його неважко носити.

— Одверто кажучи, перед вами, любий дядечку, мені нічого таїтися. Я маю тільки трохи срібних монет.

— Скрутне твоє становище, — сказав Балафре. — Щодо мене, то хоч я й не заощаджую грошей, бо небезпечно їх носити з собою у наш час, але завжди маю при собі, і радим би й тобі йти за моїм прикладом, якийсь золотий ланцюжок на всяк випадок, або перстень, або намисто, що можуть в разі потреби правити за гроші. Проте ти спитаєш мене, любий родичу, де я дістаю такі цяцьки, як оця? — Тут він самозадоволено торкнув свій ланцюг. — Адже вони не висять на кожному кущі. Вони не ростуть і на полях, як жовті нарциси, з стеблин яких діти плетуть рицарські комірці. Як же тоді? Ти можеш дістати це там, де і я дістав: на службі в доброго короля Франції, де завжди можна добути статок, коли людина має хоч трохи в собі мужності, щоб рискувати якимсь там життям абощо.

— Я чув, — промовив Квентін, ухиляючись від прямої відповіді, бо він ще не вирішив остаточно, що йому далі робити, — що герцог Бургундський має пишніший двір і благородніших васалів, ніж король Франції, і що більше слави можна здобути собі під його прапорами, оскільки там пускають зброю в діло і добре користуються нею в бою. Тим часом найхристиянніший король, кажуть, здобуває собі перемоги язиками своїх посланців.