Квентін Дорвард

Отак собі подумавши, він, щоб якось згаяти час, почав пригадувати духовні псалми, яких колись його навчили в монастирі, де він знайшов притулок після смерті свого батька. Юнак гадав, що хоч він і змінив одяг послушника на військову форму, його прогулянка на варті королівської галереї у Франції дуже скидалася на прогулянки, які так набридли йому в монастирі Ебербротіка.

Потім, неначе для того, щоб упевнитися, що тепер він уже не в монастирському ув'язненні, а в королівському палаці, Квентін почав наспівувати тихим голосом, як йому було дозволено, примітивні старовинні балади, котрих навчав його старий домашній арфіст, що знав багато сказань і легенд і співав про поразку датчан при Еберлемно і Форресі, про вбивство короля Дуфа при Форфарі та про інші історичні події, які відбувалися в його далекій батьківщині, і зокрема в тих місцях, де він виріс. Так минуло чимало часу; було вже більш як дві години після полудня, коли голод нагадав Квентінові, що хоч ченці в Ебербротіку і вимагали від нього бувати на всіх церковних відправах, зате вони з такою ж неухильністю кликали його і на обід; а тут, у королівському палаці, нікому, мабуть, і на думку не спадає, що після цілого ранку, проведеного на полюванні, і довгої стомливої варти йому треба дати пообідати.

Бувають, проте, чари, здатні заколисати навіть таке природне нетерпіння, яке відчував голодний Квентін: це солодкі звуки музики. На протилежні кінці галереї виходило двоє великих дверей з важкими ліпними прикрасами на одвірках; вони, ймовірно, вели до покоїв, розташованих на обох кінцях галереї, що сполучала їх. Вартуючи, Квентін походжав між обома дверима і раптом за одними з них почув музику, що напередодні так вразила його. Уява юнака відразу підказала йому, що це той самий голос і лютня, які зачарували його вчора. Всі мрії того ранку, майже забуті під впливом подій, що спіткали його, прокинулися в ньому ще з більшою силою. Квентін заціпенів на місці там, де найкраще було чути чарівні звуки, він стояв з аркебузом на плечі, напіввідкривши рота, весь перетворившись у слух і не зводячи очей з таємничої кімнати, більше схожий на статую вартового, ніж на живу істоту. В голові його була тільки одна думка: не пропустити жодного звуку цієї солодкої мелодії.

Ніжна, прекрасна музика долинала до нього мовби здалеку, уривками, то завмираючи, то зовсім стихаючи, то знову виникаючи. Музика, як і врода, ще більше зачаровує і захоплює нас, коли вона наполовину прихована, і наша уява має можливість домалювати все те, що здалеку нам видається не досить ясним; а в Квентіна було й без того досить причин, щоб давати волю своїй фантазії, коли музика стихала. Пригадавши розповіді товаришів свого дядька, а також сцену, яку він бачив ранком в аудієнц-залі, він тепер не мав сумніву, що сирена, котра так зачарувала його своїм співом, була не донька чи родичка неотесаного господаря таверни, як він насмілився подумати спочатку, а переодягнена й переслідувана графиня, та сама, заради якої королі і герцоги Ладні оголити мечі й кинутися в бій. Тисячі сміливих мрій, які могли народитися лише в голові романтичного і енергійного юнака в ту романтичну й багату на пригоди епоху, оволоділи ним і заполонили в його уяві дійсність чародійними картинами. Та раптом усі мрії Квентіна розсипалися на порох — груба рука схопила його зброю, і чийсь неприємний голос промовив біля самого вуха:

— Чи ба, хай йому біс! Пане зброєносцю, ви, здається, спите на варті!

Це був глухий, але виразний і насмішкуватий голос дядька П'єра, і Квентін, одразу отямившись, ладен був провалитися крізь землю з сорому й страху: замріявшись, він не помітив, як до нього підійшов сам король, пробравшись у кімнату, мабуть, через якісь потайні двері й прослизнувши вздовж стіни чи, може, за килимами, підкрався так близько, що мало не обеззброїв його.

Першим мимовільним рухом Дорварда було визволити аркебуз з рук короля, і він рвонув його так, що король аж похитнувся. Та враз він ще більше злякався, що, підкорившись інстинкту, який спонукає кожну сміливу людину чинити опір усякій спробі обеззброїти її, він насмілився вступити в боротьбу з самим королем і викликав у нього ще більше невдоволення, ніж досі недбайливим виконанням своїх обов'язків вартового. Збентежений цією думкою, сам не знаючи, що робить, Квентін узяв аркебуз на караул і застиг нерухомо перед королем, гадаючи, що смертельно образив його.

Людовік був тираном не стільки від природної лютості й жорстокості, скільки з холодного розрахунку й властивої йому недовірливості та підозріливості. Все-таки його вдачі були властиві зловтіха й безсердечність, що робили з нього деспота в звичайному спілкуванні з людьми, і він, здавалося, завжди почував насолоду, навіюючи страх: так було і цього разу. Проте тепер він задовольнився тим, що суворо поглянув на Дорварда і сказав:

— Послуга, яку ти мені зробив сьогодні вранці, спокутує недбайливість такого молодого солдата, як ти… Чи ти обідав уже?