Квентін Дорвард

Дорвард вражено відсахнувся од нього, бо хоч він і чув про сарацинів[165] та про язичників, але йому й на думку не спадало, що можуть бути люди, які не визнають ніяких богів або надприродних істот, а тому не мають і релігії. Він отямився від подиву і спитав провідника, де він живе.

— Всюди, де тільки доведеться, — відказав циган. — У мене немає домівки.

— Де ж тоді ти зберігаєш своє майно?

— Крім убрання, яке на мені, й коня, на якому я сиджу, в мене немає майна.

— Проте ти добре одягаєшся й добре їздиш верхи, — сказав Дорвард. — Які ж у тебе засоби існування?

— Я їм, коли виголодаюся, п'ю, коли мені дошкуляє спрага, і не маю інших засобів існування, крім тих, що мені пошле випадок, — відказав бродяга.

— А яким законам ти підкоряєшся?

— Я нікому не підкоряюся, коли це не відповідає моїм бажанням чи моїм потребам, — мовив циган.

— Але ж у вас є ватажок або старший?

Батько нашого племені, коли я схочу слухатись його, — відповів провідник, — а як не схочу, живу без начальника.

— Тоді ви позбавлені всього, — сказав здивований Квентін, — що пов'язує інших людей між собою: у вас немає ні законів, ні начальника, ні постійних засобів існування, ні житла, ні дому. Ви, хай змилується над вами небо, не маєте батьківщини; і, хай простить вам небо, ви не маєте бога!.. Що ж залишається вам, позбавленим уряду, хатнього щастя й віри?

— Воля, — сказав циган. — Я не підлещуюся ні до кого, не слухаюся нікого, не шаную нікого. Я йду, куди мені заманеться, живу як можу, й помру, коли настане мій день.

— Але коли суддя забажає, він може наказати стратити тебе…

— Нехай, — погодився циган, — однаково вмирати.

— Тебе також можуть запроторити в тюрму, — сказав шотландець. — Де тоді буде твоя уславлена воля?

— В моїх думках, — відповів циган, — яких жоден мотуз не зв'яже. А ви, навіть коли ваші руки й ноги не зв'язані, буваєте скуті ланцюгами ваших законів і забобонів, ваших химерних мрій про рицарські обов'язки, ваших вигадок про громадські обов'язки. Такі, як я, вільні, коли їхні руки й ноги скуті залізними ланцюгами; а ви ув'язнені навіть і тоді, коли ваше тіло вільне, бо думки ваші не вільні.

— Проте така воля твоїх думок, — зауважив шотландець, — не визволяє тебе з кайданів.

— Недовго можна й потерпіти, — відповів циган. — А коли я за цей час не виплутаюся сам І товаришам моїм теж не пощастить визволити мене, я завжди можу померти, а смерть — то найбільша воля.

Після цього настала довга мовчанка, яку Квентін порушив, нарешті, знову спитавши:

— Ви бродяче плем'я, невідоме народам Європи. Звідки ж ви родом?

— Не можу тобі сказати, — відповів циган.

— Коли ж ви звільните цю країну від своєї присутності й повернетесь туди, звідки прийшли? — запитав шотландець.

— Коли завершиться час нашого мандрування.

— Чи не походите ви від тих колін Ізраїлю, яких відвели в полон на той бік великої ріки Євфрату? — сказав Квентін, який ще не забув, чого вчили його в Ебербротіку.

— Коли б ми були потомки ізраїльтян, — відповів циган, — то додержувалися б їхньої віри й звичаїв..

— Як звати тебе?

— Моє справжнє ім'я відоме тільки моїм товаришам. Люди поза нашими наметами звуть мене Хайреддін Магрібін, тобто Африканський Мавр.

— Проте ти знаєш мову занадто добре для того, хто виріс серед твого дикого племені, — сказав Квентін.

— Я навчився дечого в цій країні, — відказав Хайреддін. — Коли я був малим, на наше плем'я напали мисливці за людським м'ясом. Одна стріла пробила голову моїй матері, і вона померла. Я був прив'язаний в ковдрі за її плечима, і мене забрали переслідувачі. Один священик випросив мене в лучників прево й виховував, навчаючи франкських наук протягом двох-трьох років.

— Як же ти з ним розлучився? — запитав Дорвард.

— Я вкрав у нього гроші і бога, якого він шанував, — відповідав Хайреддін з непохитним спокоєм, — він піймав мене й побив, а я шпортнув його ножем, утік до лісу й знову приєднався до свого племені.

— Падлюко! — вигукнув Дорвард. — Ти вбив свого добродійника?

— А навіщо йому було обтяжувати мене своїм добродіянням? Циганський хлопчик — не якась там дворняжка, щоб лизати п'ятки своєму панові й підлещуватися до нього, навіть коли він тебе б'є заради шматка хліба. Я був вовченям, яке при першій пагоді розірвало ланцюг, пошматувало свого господаря й утекло до лісу.

Знову настала пауза, яку перервав молодий шотландець, бажаючи ще краще познайомитися з характером і намірами свого підозрілого провідника.

— Чи правда, — спитав він Хайреддіна, — що ваше плем'я, незважаючи на своє явне неуцтво, твердить, нібито вміє читати майбутнє, тобто володіє знаннями, яких не дано мудрецям, філософам і ворожбитам освічених народів?

— Ми з усією справедливістю мусимо сказати, що так, — відповів Хайреддін.

— Як це може бути, що такий високий дар даний такому жалюгідному племені? — спитав Квентін.