Лазарит

Для хрестоносців, які прибули із суворої півночі, усе тут ввижалося диковиною. Не було потреби втеплювати кам’яну підлогу замку тростиною чи соломою, і завдяки цьому всі покої здавалися світлими й надзвичайно чистими. Сонячні плями лежали на рожевуватих мармурових плитах та глянцевих колонах, скрізь було так світло, що нікому й на думку не спало запалити смолоскипи.

Тутешні наїдки теж мали незвичний вигляд: пироги з м’ясною начинкою та паштети сусідували з горами фруктів та зелені, хліб був надзвичайно м’який і такий легесенький, що його не можна було, як це роблять на півночі, використовувати за миску чи тарелю. Для кожного запрошеного стояло особливе начиння й навіть, як заведено в ромеїв, були маленькі гострі виделки, щоб гості за трапезою не бруднили лоєм пальців і могли легко дотягнутися до облюбованої страви. Усе було так майстерно приготовлено й так тонко приправлено спеціями, що певний час присутні відволікалися лише на те, щоб проголосити чергове заздоровне слово молодятам. Кіпрські танцюристи геть не були схожі на розбещених французьких та італійських блазнів – вони вели свої статечні хороводи під повільний чарівливий спів.

Прийшла пора другої зміни страв. Убрані в довгі жовті туніки слуги внесли на широких тацях нові наїдки: гостям подали суп з яйцями та цитринами, пироги з міногами, тушкованих у меду каплунів, смажену на рожнах баранину й великі пироги з листкового тіста, начинені січеним голубиним м’ясом і приправлені перцем, цукром та корицею. На столах виросли гори плодів: гранати, помаранчі, цитрини в меду, виноград і запашні дині. Місцева кухня безстрашно поєднувала солодке з гострим, жирне з пекучим, і навіть розкішне кіпрське вино мало присмак незнаних прянощів.

Вільям де Шампер не звик до такої надлишкової розкоші. Невдовзі він уже не міг проковтнути й крихти і лише дивувався апетиту декого зі щойно прибулих хрестоносців. Щоправда, багато хто, як і він, уже наївся, а Іванна з його сестрою смакували охолоджений шербет, жваво спілкуючись із Ґвідо де Лузіньяном.

Що ж, на ясноволосого атлетично збудованого короля Єрусалимського завжди звертали увагу жінки, та, прислухавшись до розмови, Вільям з подивом з’ясував: дами провадять з уродливим лицарем не світську куртуазну гру, а серйозно та зі знанням справи розпитують у нього про торгівлю в Леванті. Навіть його легковажна сестронька дуже уважно слухала відповіді Ґвідо.

– Торгівля завжди була головним благом для мого королівства…

«Спершу ти б його собі повернув», – сумно подумав Вільям, даючи знак чашнику долити води в келих, на денці якого ще залишилося трохи солодкого вина. Він не міг собі дозволити нічого зайвого, щоб, боронь Боже, не знеславити палестинський орденський дім, а тим паче – у присутності щойно прибулих тамплієрів. Досить і того, що вже десь з’явилася ганебна приказка: «П’є, мов храмник», тож давати поживу для злорік він не збирався. А все від завидків – чимало хто заздрить багатствам ордену Храму, навіть не здогадуючись, яку криваву та жорстоку ціну доводиться платити його лицарям за право називатися найкращими воїнами християнського світу.

Він струснув головою, відганяючи похмурі думки, і взявся слухати Ґвідо. Той і далі звертався до дам:

– Шовки, прянощі, пурпурові барвники із Сідона, мило, бавовна, вичинена шкіра, скло, східні килими й дивовижні пахощі – це лише короткий перелік товарів, що їх вивозили з гаваней на узбережжях Єрусалимського королівства. А з Європи італійці везли до нас залізо і коней, вовняні тканини та деревину, якої тут вкрай мало. Купці з Венеції, Пізи та Генуї, що проклали шляхи по всьому Середземному морю, дуже сприяли розвитку нашої торгівлі, а це, у свою чергу, стало запорукою того, що в скарбниці Єрусалиму завжди були кошти на побудову замків і догляд за дорогами. Відколи звитяжні лицарі ордену Храму позбулися розбійників-бедуїнів, прочани й торгові каравани могли нічого не боятися. І запевняю вас, шановні дами, навіть наші мусульманські піддані аніскілечки не шкодували, що живуть у християнській країні, де панують мир і порядок. Наші сарацини безрадісно чекали на прихід султана Саладіна, адже він усіх їх оголосив зрадниками й украй жорстоко повівся зі своїми одновірцями. Тому багато з них воювали з нашого боку.

– Невже ви, сір, – збентежено запитала Іванна, – здійснювали правосуддя в Єрусалимі однаково для християн і невірних, що не визнають істини Спасителя?

– Так повелося ще з часів правління Готфріда Бульйонського, – відповів Ґвідо, і Вільям по голосу зрозумів, що він усміхається. – Вам, які недавно прибули з країв, де скрізь самі лише дзвони калатають, дивно, що ми дозволяємо муедзинам привселюдно славити Мухамеда. Спершу й мене це дивувало. Та згодом я зрозумів: для державця в цій землі не так важлива віра підданих, як те, щоб вони вчасно поповнювали скарбницю і сприяли благополуччю Палестини.