Лазарит

Ніхто з лицарів не обернувся до щойно прибулих; голоси молільників зливалися в глухий гомін, що переривався віддаленим тягучим лементом муедзинів, які з мінаретів Акри скликали правовірних до вечірнього намазу. Мартін теж став на коліна, молитовно склавши руки на грудях, але шолом не зняв. Топхельм здавався йому хоч і ненадійним, та все-таки захистом від хвороботворних міазм, які витали в повітрі. Навіть крізь пахощі благовонних смол, що чаділи в кадилах, до нього долітав відворотний солодкавий дух гнилої плоті.

Нарешті пролунало останнє «амен», молільники підвелися з колін, і всі, як один, обернулися до Мартіна. Багато з них видалися йому цілком звичними людьми, але були й укриті рихлими м’ясистими наростами, на щоці в одного лицаря багріла величезна пляма, що стікала сукровицею, а спотворене лице іншого нагадувало розлючену лев’ячу морду. У решти видно було лише плями лепри. Загалом лазаритів було не більше двох десятків.

– Слава Ісусу Христу, брате! – вклонився один лицар. – Благослови вас Господь – тепер ви вдома.

Атож, так воно й було: це їхній останній прихисток, іншого дому ці нещасні не мали.

– Я брат Бернабе, капітан Благословенної смерті, – привітався інший лицар з голим, як коліно, черепом і неймовірно розпухлими, обвислими ледь не до плечей, мочками вух. – Покажіть своє обличчя, брате!

Мартіну довелося скоритися. Розстібнувши паски закритого шолому, він скинув його, а потім стягнув із голови кольчужний каптур та стібану шапочку. Його світле, вигоріле до жовтого, волосся впало на чоло, приховуючи блакить очей.

Капітан Барнабе, похитавши головою, мовив:

– Що й казати, гірко буде втратити таке лице! Але чого варта наша тілесна оболонка порівняно з вічним життям душі? Де у вас відмітини лепри?

– Плями в паху і під пахвами. Ченці в Намюрі, де я народився, визначили, що це, безперечно, лепра.

– У нас уже є один брат Мартін, – зауважив капітан Барнабе, вказуючи на прокаженого в страшних наростах. – Ми називатимемо тебе Мартіном Прекрасним.

На ці слова лазарити заусміхалися.

– Не переймайтеся, ви однак не доживете до того часу, коли болячка вас спотворить, – мовив брат Джон, кладучи руку на плече Мартіна. – Спершу нас було тут значно більше, та лазарити так рвуться в бій, що смерть приходить до них, не гаючись, немов кохана в обійми. Ніхто з нас не встигне перетворитися на гниле падло, бо коли сюди з’явиться Річард, усі ми вже загинемо во славу Господа. Чи не це є істинним щастям для християнина?

Моторошні обличчя хворих пожвавилися.

Мартін ледве стримався, щоб не скинути руку лазарита з плеча. «Нехай сміються, – подумав він, – аби тільки не захотіли перевірити плями в мене на тілі».

Однак ніхто й гадки не мав перевіряти. Яка ж здорова людина з власної волі наважиться жити і воювати серед хворих на лепру?

У сусідньому приміщенні шатра, відділеному завісою від імпровізованої каплиці, слуги лазаритів уже накривали довгі столи. Пожива була нехитрою: підсмажений хліб, яйця, кров’янка, ячна каша, а в глечиках подали світле пиво. Але й така їжа, за словами лазаритів, після минулої голодної зими здавалася їм смачною та щедрою. Щодо Мартіна, то йому шматок у горло не ліз.

– Під Акрою нині тихо, і це нас не радує, – казав новоприбулому братові капітан Барнабе. – Ми так нетерпляче чекали на короля Філіпа, молилися за його здоров’я! Та щойно він сюди прибув, усі бойові дії було призупинено, бо французький король вирішив дочекатися союзника, а Річард Англійський затримався на Кіпрі. Брате Мартіне, адже ви прибули з Кіпру, то розкажіть нам про тамтешні справи. Чи довго нам скніти в нестерпному чеканні?

Мартін стисло змалював ситуацію на острові. Звістка про те, що король Англії збирається очолити кампанію проти Ісаака Комніна, викликала загальне пожвавлення. Лазарити вирішили: такий досвідчений воїн, як Річард, у лічені дні впорається з імператором-самозванцем і вирушить нарешті до Палестини. Тоді вони й покажуть, чого варті!

– Невже Філіп стримує армію? – перебив Мартін, зрозумівши, що в такому разі йому не вдасться «загинути» й покинути прокажених.

Лазарити скрушно хитали головами. Облога Акри – це спроба штурму фортеці, сутички, вилазки та періоди тривалого затишшя.

– І так уже майже два роки, – зауважив лазарит із відкритою гнійною виразкою на щоці, що його імені Мартін не запам’ятав. Ця виразка жахала Мартіна – ось справжнє джерело зарази, від якого слід триматися якнайдалі!

Проте хворий, перехопивши його погляд, добродушно розреготався й почав розповідати, як він свого часу цілком успішно лікувався в грязьових купальнях Мертвого моря, що стримувало розвиток прокази. На те цілюще багновище регулярно приїздив король Бодуен, і лицар неодноразово мав нагоду спілкуватися зі славетним полководцем.

– Але ж це було так давно! – здивувався Мартін.

– Так, понад вісім років тому. Але ж і лепра зжирає людину неквапом. Король Бодуен захворів на проказу, коли йому було сім років, а помер у двадцять п’ять. І скільки ж він устиг за цей час! Щоправда, останні рік-два… – Лазарит сумно замовк. Мовчали і його побратими.