Лазарит

Останнє зауваження було не даремним. Адже герцог Леопольд привів під стіни Акри зовсім мало воїнів, проте в колі очільників хрестоносців поводився так зверхньо, що навіть славетні полководці – магістр ордену Гарньє де Неблус або захисник Єрусалима барон Баліан де Ібелін – поруч із ним здавалися його підлеглими. Мартін уперше побачив цього рум’яного білявого гіганта на величезному, мов бойовий слон, коні, коли той під’їжджав до свого шатра. Угледівши Мартіна, який сидів неподалік від намету цілителів, герцог оскаженів:

– Що робить біля мого шатра прокажений? Агов, тевтонці, якщо я хоч раз іще його тут побачу, накажу спалити і його, і весь ваш шпиталь!

Мартін мовчки забрався, адже все, що йому слід було побачити, він уже узрів: біля стоянки нечисленних германців упереміш розташувалися шатра лицарів найрізноманітніших національностей, і удаваний лазарит вирішив, що за нагоди й він зможе спробувати приєднатися до них. Щоправда, зробити це можна буде лише тоді, коли на очах у багатьох людей він героїчно «загине» під мурами Акри.

Пізно ввечері вони з Ейріком знову зійшлися в кам’янистій лагуні північніше від табору хрестоносців і поночі скупалися й натерлися оцтом. Щойно вони закінчили, як Мартін порадив приятелеві непомітно щезнути й спробувати влитися в один із багатомовних загонів.

– Лицарям ордену Святого Лазаря я скажу, що мій сержант утік, – промовив Мартін, викручуючи мокре волосся. – Таке, знаєш, часом трапляється зі слугами. І ти уникнеш небезпеки заразитися від прокажених-зброєносців, якщо, звісно, не підхопиш іншої болячки – шлункової кольки, різачки чи ще якоїсь біди від тих, ким кишить цей бордель, що зветься табором.

– А як же ти, малий? – спитав Ейрік. – Може, варто кинути все під три чорти й дати драла? Бачиш, Сабір поїхав своєю дорогою і носа сюди не потикає, хоча я півдня шукав його сьогодні серед табірних торговців-мусульман.

Мартін накинув стібаний акетон.

– А й справді, де це носить Сабіра? Якщо не помиляюся, від Кілікії до Акри близько двох тижнів неквапливим алюром.

– Він вичікує, – Ейрік махнув головою так енергійно, що мокрі кіски на скронях хльоснули його по щоках. – Він той іще хитрун, наш Сабір. Дивно, малий, що ти цього не бачиш.

Простакуватому Ейрікові мовчазний і відлюдкуватий мусульманин завжди здавався продувною бестією, але Мартіну зараз дуже бракувало путніх порад приятеля-сарацина.

– Сподіваюся, ми побачимо його ще до того, як покинемо табір, – сказав він. – А що це станеться дуже скоро, я не сумніваюся. Не багато втіхи їсти ячну кашу, споглядаючи моторошні обличчя лазаритів.

Від цього спогаду він аж здригнувся. Але хто ж міг припустити, що посланці лазаритів зустрінуть їх просто при сходнях галери?

«А Руф?» – хотів було спитати в себе Мартін, однак замість Руфі перед очима несподівано виникло обличчя Джоанни де Рінель.

Відігнавши це видіння, він поділився з Ейріком одним зі своїх спостережень: на території воїнів короля Філіпа Французького поспіхом споруджують велику балісту. Отже, на чергову спробу взяти Акру чекати недовго. Тим паче, матеріалу для цієї зброї більш ніж досить, адже на неї йде ліс, привезений магістром госпітальєрів із Кіпру…

Але за кілька днів, сидячи з лазаритами за трапезою, з розмови Мартін зрозумів: майже ніхто з цих лицарів не сподівається на успіх задуму Капетінга.

– Чому ж це? – поцікавився він, не зводячи очей із глиняної миски з юшкою. – Я чув, що в таборі короля Філіпа стукають молотки й сокири, і вже завершено платформу під нову смертоносну зброю.

– Блаженний, хто вірить, – похитав головою капітан Барнабе. – Але здається мені, що француз геть не рветься у бій, а на його балісту чекає така ж доля, як і на багато інших машин для облоги, спалених сарацинами за допомогою «грецького вогню».

Мартін замислився. І справді, на підступах до міста повсюди валяються кістяки веж для облоги та требюше, що здалеку схожі на скелети драконів.

– Звідки ж у невірних «грецький вогонь»? – перегодом запитав Мартін. – Адже таємницю тієї горючої суміші знають лише ромеї.

– Справді, брате Мартіне, – зауважив інший Мартін із набряклим лицем, схожим на лев’ячу маску. – Але в сарацинів знайшовся один тямовитий хлопець, мідник із Дамаска, який зміг винайти щось схоже. Нехай то не пекельне грецьке зілля, однак воно є значно небезпечнішим за смолу та палаючі головешки, що їх використовують наші лицарі. Вогонь мідника з Дамаска – це нафта, видобута із землі. Сарацини наповнюють нею глиняні шпаристі горщики і кидають іх із мурів, уцілюючи по наших стінобитних гарматах. Горщики розбиваються, нафта випліскується, а потім невірні посилають туди запалені стріли, обмотані просмоленою паклею. І їм це, хоч і не завжди, але вдається! – щоб їм добра не було, як на цьому, так і на тому світі!