Лазарит

Світало, тож Мартін побачив, що Королівською вулицею до пробоїни у фортечному мурі їдуть кілька вершників. Один із них, безсумнівно, був лицарем-християнином. Придивившись, Мартін упізнав Конрада Монферратського, якого йому вже випадало бачити в таборі хрестоносців. Слуги, що супроводжували вершників, тримали згорнуті знамена.

Що то були за знамена, він збагнув лише тоді, коли прокрався уздовж вулиці до фортечного муру. Вони раптово замайоріли над уцілілими оборонними вежами: прапор із чорним соколом, котрий належав самому Конрадові Монферратському, прапор з королівськими лілеями Франції та пурпуровий прапор із левами Річарда Англійського. Ісламського стяга не було, отже, місто здавалося на умовах, запропонованих маркізом Монферратським.

Це сталося у священний для мусульман день – п’ятницю. Мулли не закликали правовірних до молитви, в Акрі лунали стогони й плач, а в таборі хрестоносців панувала радість. Пізніше стало відомо, що конетабль Аморі де Лузіньян навіть намагався викликати Конрада на герць, оскільки серед піднятих на вежах прапорів не було стяга Єрусалимського королівства.

Проте решту умов королі-хрестоносці визнали цілком прийнятними: Акра переходила їм до рук з усім, що було в місті, – золотом, сріблом, зброєю та обладунками, суднами в порту, запасами продовольства і християнськими невільниками. За цієї умови населенню, незалежно від віросповідання, гарантувалася безпека. Щодо гарнізону фортеці – Конрад обіцяв звільнити воїнів та командирів, якщо Саладін заплатить викуп – двісті тисяч золотих динарів, поверне захоплений при Хаттіні чудодійний Животворний Хрест (на цьому особливо наполягав король Річард) і дасть слово звільнити та прислати в Акру близько півтори тисячі християнських лицарів, які перебувають у нього в полоні.

Коли сум’яття трохи вляглося, городяни почали обережно виходити з будинків, аби подивитися, як загони хрестоносців вступають у місто-фортецю.

Першим, як і належало тому, хто домігся капітуляції цитаделі, під звуки фанфар в Акру в’їхав маркіз Монферратський зі своїми воїнами – лицарями з Тира, германцями герцога Швабського, котрий помер під час облоги, та австрійцями герцога Леопольда. За ним на розкішному коні рухався король Франції, оточений лісом блакитних знамен, розшитих золотими лілеями. Філіп, проїхавши Королівською вулицею, негайно звернув до замку тамплієрів, де повинна була розташуватися його резиденція.

Городяни стежили за королем франків, але з їхніх уст не сходило те саме запитання: А де ж це Річард Левове Серце? Де той нездоланний і страшний Мелік Рік, який заприсягнувся взяти Акру за місяць і якщо й порушив свою клятву, то лише на якихось чотири дні?

Чи чув король Франції ці вигуки в натовпі? Він повільно проїжджав вулицею, обличчя його було зверхнім, а голову, помітно полисілу за час хвороби, прикрашала корона.

Зі своєї схованки на даху Мартін чітко бачив: Філіп змарнів і вкрай виснажився. Помітив він також і силу-силенну тамплієрів та госпітальєрів, які супроводжували короля, – вони мали підтримувати в місті лад, оскільки Річард наполіг зробити все, щоб в Акрі не спалахнули різанина та грабунки.

Але цілком покладатися на це не слід: за два роки облоги хрестоносці зазнали страшних поневірянь, а тут, одразу за вигорілим унівець східним передмістям, простиралися цілі квартали багатих будинків, а на бруківки вийшло стільки заможних городян та городянок. І так кортіло зірвати з першого-ліпшого невірного шовковий тюрбан або вщипнути за щічку молоденьку сарацинку, яка ховала личко під жовтим хіджабом!

Орденські лицарі пильнували: ледь виникало сум’яття чи бійка, вони мерщій втручалися й припиняли неподобства солдатні.

Та між тим через півгодини у ворота Сариного будинку наполегливо постукали. Зайди німецькою мовою вимагали негайно відімкнути й дати їм увійти.

Мартін миттю спустився у двір, де побачив розгубленого Мусу з кривою шаблюкою при поясі. Лицар звелів йому забиратися з-перед очей, поки він спробує вгамувати охочих зайти в дім.

А охочими виявилися люди герцога Леопольда Австрійського. Гірше й не вигадаєш. Мартін відімкнув хвіртку, що виходила в завулок.

– Благородні лицарі, – звернувся він до хрестоносців їхньою мовою, і ті здивовано відступили, почувши рідне слово з вуст молодого невільника-європейця. – Велике щастя вітати вас в Акрі! Я молився про це щодня і готовий стати перед вами на коліна, щоб висловити захоплення вашою мужністю та стійкістю. Нехай благословить вас Господь!

– Добре-добре, хлопче, – буркнув один із довгобородих австріяків. – А тепер пропусти нас.

Але Мартін і далі стояв на колінах, затуляючи вузький прохід хвіртки.

– Даруйте, шановні панове, та я не маю права впустити вас. Адже за попередньою угодою цей дім уже зайняла інша особа.

Австріяки перезирнулися й розреготалися. Та коли він знову перегородив їм дорогу, обличчя воїнів стали суворими.

– Іди геть, рабе! Раніше треба було виявляти відвагу: може, тоді невірні і не взяли б тебе в полон!