Лазарит

Мартін спостерігав сутичку здалеку. Люди Леопольда схопилися за зброю, єрусалимські лицарі-пулени, що супроводжували короля Ґвідо, також оголили сталь. Ще мить – і пролилася б кров переможців Акри.

Але втрутилися тамплієри. Білі плащі з червоними хрестами вмить заполонили двір, пролунала команда сховати, в ім’я Господа, зброю.

Мартін причаївся за колоною, удивляючись в обличчя храмників. Вільяма де Шампера серед них не було, а накази віддавав високий воїн із довгою каштановою бородою. Саме на нього й наступав Леопольд, вимахуючи мечем.

– Ви, де Сабле, хоч і Магістр ордену, але це не дає вам права наказувати герцогові Австрії!

– Однак на тамплієрів покладено місію стежити за порядком в Акрі! – пролунав твердий голос, і Мартін зі свого сховку побачив: у двір, розглядаючись, неквапно в’їжджає не хто інший, як король Річард.

Його пурпурове вбрання і сніжно-білий скакун аж сяяли в променях сонця, і всі присутні мимоволі обернулися до монарха, голоси враз стихли, й навіть герцог Австрійський, ще хвилину тому сповнений пихи, знітився. До Річарда звернувся Ґвідо, стримано пояснивши: його, завчасно послана сюди людина зайняла цей дім, а Леопольд не забажав навіть слухати про те й повісив тут свій власний прапор.

Золотисті Річардові брови зійшлися на переніссі, очі зблиснули.

«Не хотів би я бути мішенню його гніву», – подумалось Мартінові, що стежив, як король Англії рушив просто на герцога, примушуючи того відступити за водойму.

– Якого дідька, Бабенбергу! – несподівано гаркнув Річард. – Ви тугий на вухо чи геть пропили розум? Хіба ви не чули, як поділене місто? І все одно наважуєтеся встановлювати свої штандарти на будинку, розташованому в моїй частині Акри, тобто й короля Ґвідо!

«Ого! Я про це й не знав, але вийшло геть непогано», – подумки усміхнувся Мартін.

Потім Річард звелів прибрати з даху прапор, і ледь не половина з тих, що були на подвір’ї, мерщій кинулися виконувати його наказ.

Але тут опритомнів Леопольд. Заревівши, мов розлючений вепр, він рвонувся до короля, однак на півдорозі його утримали лицарі з його ж таки почту. Англійський Лев із похмурим осміхом дивився на нього із сідла, тамплієри в білих плащах оточили австрійців. Прапор Леопольда Австрійського було скинуто на вулицю, а люди Ґвідо встановили замість нього біло-блакитне знамено де Лузіньянів, а заодно й червоний стяг короля Англії, щоб більше нікому не спало на думку зазіхнути на будівлю в тій частині міста, яка, згідно з угодою між очільниками хрестоносців, належала Річардові.

Австрійці покидали двір, похмуро поглядаючи на монархів-союзників.

– Я це ще тобі пригадаю, Плантагенете! – уже сидячи в сідлі, понуро процідив крізь зуби Леопольд.

– А в мене не забракне милості, щоб забути твоє зухвальство, – відгукнувся король.

Герцог дав коню шпори і гайнув геть; натовп, що зібрався на вулиці, ледве встиг розступитися.

– Не розумію, – зачудовано мовив Робер де Сабле. – Усе місто в нашому розпорядженні. Чи варто було сваритися через якийсь будинок?

– Справді, не варто, – погодився Річард, замислено оглядаючи запаскуджений кізяками й уламками розтрощених колон дворик. – Чим тобі так сподобався саме цей? – запитав він у Ґвідо.

– Але хіба то не наша частина міста? – широко усміхнувся де Лузіньян, указуючи на дах, де досі реготали й вигукували непристойності на адресу австрійців його воїни.

Згодом, коли Лузіньянові люди взялися тут наводити лад, Ґвідо пройшовся галереєю, оглянув мозаїки та різьблені ґратики з кедрового дерева, вдихнув ще не вивітрений аромат курильниць.

– Як же я тужив за цим, – стиха повторював король-вигнанець, злегка торкаючись до вишуканих курильниць, проводячи рукою по інкрустованих перламутром стільницях, відсовуючи завіси в арках.

Так Ґвідо дійшов до лазні, де біля басейну побачив вірного Мартіна Фіц-Годфрі. Розмотавши на Мусі тюрбан, що врятував життя служникові-сарацину, він обмотав його закривавлену голову. Муса слабко стогнав, не приходячи до тями.

– Ви так дбаєте про цього невірного, – зауважив Ґвідо. – Хто він для вас?

– Він тутешній служник. Ці люди були добрими до мене й допомагали в усьому, навіть знаючи, що я надсилаю в табір хрестоносців листи.

Ґвідо здивовано підвів брову.

– Он як! Ці мусульмани готові визнати мене своїм правителем?

– Вони ваші піддані, королю. І добре пам’ятають недовгий, але благодатний час вашого правління, коли сарацини не боялися мандрувати дорогами Єрусалимського королівства і збирали небачені врожаї з полів та садів, орошених із каналів, що ви звеліли їх прокласти. З приходом Саладіна ця земля перетворилася на край смерті й пустки.

– Ти сказав – «вони». Але я бачу тут лише одного пораненого сарацина.

Мартін стримано відповів:

– Тут є ще жінки й діти, государю. Зараз вони ховаються, тремтячи зо страху, і чекають на ваш дозвіл, щоб і надалі служити в цьому домі. Якщо ж ви їх проженете… – він опустився на коліно. – Я хочу просити за цих людей. Вони виявили до мене ласку, коли я був невільником. Дозвольте їм залишитися! Хтось же повинен підтримувати тут лад, прибирати, куховарити й прислужувати вам…