Лазарит

З Акри маленький загін виїхав перед самим сходом сонця. Емір виглядав Джоанну на тому ж місці, та цього разу він запропонував своїй прекрасній супутниці просто прокататися верхи. Під час прогулянки пагорбами мова зайшла про переваги східних і західних коней, і в цьому Малік знайшов у Джоанні достойну співрозмовницю. Розмова надзвичайно пожвавилася, вони навіть почали сперечатися, хоча емірові не завжди вистачало запасу франкських слів, щоб сформулювати свої аргументи. У таких випадках він гарячкував, починав замашисто жестикулювати, і його вороний кінь через це брикався та хропів, хоча подібне лише розважало вершника. А вершником він був чудовим, легко правив конем і не раз повторював, що цих тварин ніколи не варто бити батогом – це однаково, що шмагати танцівника, вимагаючи від нього благородної грації та гідності в рухах. Кінь під вершником має бути гордовитим.

Від прогулянки пагорбами прокинувся апетит, тому обоє залюбки повернулися до навісу на галявині, де на них чекали ще вишуканіші страви і такий холодний шербет, наче його тримали на льоду, доставленому з гірських вершин Лівану.

Після трапези Джоанна, утомившись від монотонних награвань темношкірої музикантки, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала заспівати для гостинного господаря.

І справді, вперше за такий тривалий час їй раптом по-справжньому захотілося співати! Її вже не мордувала пекуча туга й нічні жахи, і, хоча в Джоанниному серці досі зміїлася печаль, ризикована пригода із сарацинським вельможею та його відверте захоплення її красою повертали бажання жити й глибоко бентежили.

Емір був уражений, він із задоволенням слухав, як гостя, перебираючи струни, співає, а її голос переливається оксамитовими низькими та кришталевими високими тонами. Джоанна співала одну зі сповнених любовної знемоги канцон герцога Гільома Аквітанського,[151] видатного провансальського трубадура. Прикривши очі і ледь погойдуючись, вона вся віддалася музиці, її вела за собою та надихала мрія, в якій їй убачалося лице її загадкового попутника, таємничого і небезпечного лицаря на ім’я Мартін, його яскраві сині очі, мужні вилиці, усмішка одним кутиком рота. О, ні, вона не повинна про нього думати, треба забути це обличчя!.. Але пісня лилася, і мрія не покидала її, хотіла воно того чи ні.

Коли Джоанна замовкла, Малік дивився на неї здивовано і захоплено, мундштук кальяну застиг у нього в руці, наче він забув про нього.

– Аллах усемогутній! Ви вражаєте мене дедалі дужче і дужче! Я справді багато про вас знаю, але ніхто не казав мені, що ви співаєте солодше за гурій у райських садах!

Емір знає багато, але не про неї, не про Джоанну де Шампер!

Жінка здригнулася, мов від протягу. У цій грі із сарацинським вельможею прихована якась небезпека, але вона досі не могла зрозуміти яка. Щоб відволікти співрозмовника, Джоанна почала розповідати: цю канцону склав дід королеви Елеонори Аквітанської, володар величезних земель, які згодом перейшли до Людовіка, батька Філіпа Французького, а після розлучення королеви Елеонори і її нового шлюбу з королем Генріхом Плантагенетом, стали частиною Анжуйської держави короля Річарда Левове Серце.

Емір слухав з усмішкою і, нарешті, промовив:

– Це не буде зухвало з мого боку, якщо я попрошу вас докладніше розповісти мені про могутній рід Плантагенетів?

Джоанна була ладна на все, аби лише відвести розмову від Іванни Сицилійської. Тим паче, про Плантагенетів вона знала достатньо. Тому розповіла про старого короля Генріха, першого з англійських монархів, який мав прізвисько Плантагенет на честь гілочки дроку, про його сварку із синами в останні роки життя, про те, як старший син короля, теж Генріх, почав вимагати, щоб батько поділився з ним владою, та це лише поглибило непорозуміння між ними. Згадала Джоанна й дружину Генріха Молодого, про яку казали, начебто вона зрадила чоловікові з Вільямом Маршалом, на той час найкращим воїном християнського світу, і народила від нього сина. Щоправда, ця дитина віддала Богові душу незабаром після народження, але поговір не вщух. Коли ж Генріх Молодий помер, його дружина вийшла заміж за короля Белу Угорського, а спадкоємцем короля Генріха було визнано наступного за віком сина – Річарда. Щоправда, Річард перебував під впливом своєї матері, і при дворі певний час уважали, що Генріх передасть трон не йому, а молодшому з Плантагенетів – Джону, своєму улюбленцю. Середній син короля Генріха, Джеффрі, обвінчався зі спадкоємицею герцогства Бретонського Констанцією, отримавши її титул і володіння на посаг. Він дуже полюбляв турніри, й на одному з них загинув через нещасний випадок. Залишилося двоє – Річард та Джон, і, як знає благородний емір, королем усе ж став Річард.

– А що із Джоном? – Малік затягнувся й випустив сірувату хмарку диму. – Адже поки в Річарда немає синів, саме він спадкоємець трону старшого брата?